Статьи

Українці нарешті стануть багатими. Багатими, то звісно, метафора, але забезпеченими – так.ейтингу швейцарського банку Creduit Suisse, Україна – найбідніша країна Європи, вона посідає перше місце у списку найбідніших країн Європи з добробутом пересічного дорослого у 1,437 доларів на рік, або в середньому 2.999 гривень на місяць.

Але цей показник далекий від першого критерію визначення «бідності по-українські» – розміру прожиткового мінімуму для одного працездатного громадянина в Україні, який є вдвічі меншим від розрахунків рейтингу швейцарського банку і складає всього 1,450 гривень на місяць.

Україні це законодавчо встановлений Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» від 25.12.2015 р. N 928-VIII розмір оплати праці за просту, некваліфіковану роботу, нижче якого не може здійснюватися оплата за виконану місячну погодинну норму праці.

«Мінімалка» від Гройсмана у 1,450 гривень, так само як «мінімалка» від Кучми у 165 гривень у 2000-му чи «мінімалка» від Януковича 1,094 гривень у 2012 році – сума настільки мізерна, що ніколи не дозволяла й не дозволяє задовольняти основні потреби людини.

Тільки фізіологічне виживання – не дати вмерти з голоду.

В той же час, в ЄС бідними вважаються люди, дохід яких становить менше 60% від середнього показника в країні, при цьому враховуються також усі соціальні виплати.

За даними Європейського фонду поліпшення умов життя і праці (European Foundation for the Improvement of Living and Working Conditions), рівень мінімальної заробітної плати варіюється між країнами ЄС.

Найнижча мінімальна заробітна плата на 2016 рік (менш 500 євро на місяць) – у громадян нових держав – членів ЄС. Це Болгарія – 420 BGN/близько 214 євро і Румунія – 1050 RON/близько 276 євро. Мальта і Словенія є єдиними новими державами-членами Євросоюзу, які разом з Португалією, Грецією та Іспанією, утворюють середню групу з мінімальною заробітною платою від 500 до 1000 євро на місяць. Інші країни Західної Європи мають найвищі показники мінімальної заробітної плати з темпами, що перевищують 1000 євро на місяць.

Якщо Україна прямує до ЄС, то українцям, з мінімальною заробітною платою близько 52 євро, турботливо встановленою владою, варто знати, що найвища місячна мінімальна заробітна плата у Євросоюзі – у громадян Люксембургу і сягає 1,922.96 євро, або 53.816 гривень на місяць. Найнижча – 5.992 гривні (214 євро), – ставка Болгарії.

В тій же Чехії це 360 євро, в Естонії та Польщі – 430, в Іспанії – 655, у Нідерландах – 1524 євро.

Великий розрив між високою вартістю життя і низькою ціною праці – найгостріша соціальна проблема в Україні.

Споглядаючи на європейські статки «мінімальщиків», мисляча частина українців все більш скептично оцінює економічні потуги власної держави у напрямку вступу до ЄС. Прірва – величезна, прогресу – жодного.

Українці продовжують не жити, а вижити в умовах, створених зусиллями недбалих керівників за всі 25 років своєї незалежності.

На жаль, мінімальна заробітна плата в Україні залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати в бюджетній сфері, хоча мала би бути соціальним стандартом оплати праці.

Саме тому вірити в те, що тебе з твоїми 52 євро «мінімалки» хочуть бачити в Європі – безглуздо.

Чому Південна Азія та Океанія можуть, а Україна – ні?

У новому Економічному огляді та макроекономічному прогнозі для України від Світового банку зазначається, що рівень бідності в країні збільшився в 2015 році і, за прогнозами, залишиться високим до 2018 року в світлі поступового відновлення економічної активності, реальної заробітної плати і робочих місць .

На фоні скорочення крайньої убогості країн Африки, Східної Азії й Індії, стратегічна боротьба з бідністю в Україні виглядає як суцільне провладне «бла-бла-бла» та розпилювання виділених під це коштів.

За «Показниками світового розвитку – 2016 р» від Міжнародного банку реконструкції та розвитку (World Development Indicators 2016 by International Bank for Reconstruction and Development), за 22 роки ( з 1990-го по 2012 рік) в країнах Східної Азії і Тихого океану рівень екстремальної бідності знизився з 61% до 7%, в Південній Азії він впав з 51% до 19 %.

Попри те, що подолання бідності – один з пріоритетних напрямів соціальної політики, що здійснюється урядом в Україні – у нас спостерігається стабільна тенденція якщо не зростання, то «консервування» рівня бідності за всіма можливими критеріями.

Так, за відносним критерієм – неможливістю через нестачу ресурсів підтримувати спосіб життя, притаманний українському суспільству – з 2001 року до 2008-го рівень бідності залишався на рівні 28%. У 2012-2013 роках він становив 25,5% – 24,7 %, у 2014 році рівень відносної бідності залишився стабільно високим, 23,9%.

Не дивлячись на «намагання» влади, стабільною залишається й чисельність населення України, яке живе у багатовимірній (абсолютній) бідності.

Відповідно до статистики, у 2010 році таких українців було 8,6% (3,6 мільйонів осіб), у 2011 – 7,8% (3,2 мільйони осіб), у 2012 – 9% (3,8 мільйонів осіб), у 2013 – 8,3% (3,5 мільйони), та у 2015 – 6,4% (2,5 мільйонів осіб) – без урахування частини зони проведення антитерористичної операції.

Україна активно позиціонує себе як європейська держава й, відповідно, намагається «йти в ногу» з євросусідами, декларуючи, приймаючи та підписуючи численні стратегії та зобов'язання щодо подолання бідності.

Державою реалізовувалася не одна Стратегія подолання бідності та Комплексна програма забезпечення реалізації цієї Стратегії, з щорічним планом конкретних заходів, спрямованих на боротьбу з бідністю, регіональними програмами з подолання бідності.

Але показники вперто доводять: у державі з кожним роком бідних більшає.

Чи відомо вам, що характерною рисою для України є бідність працюючих?

Низька заробітна плата та низька купівельна спроможність працівників бюджетної сфери та сфери послуг, науковців та менеджменту середньої ланки тощо, яка обумовлюється низькими державними стандартами оплати праці відносно цінової політики.

Бідність серед працюючих – катастрофічна річ, яка «ламає» суспільний уклад й породжує пофігістів.

Бідність стала не тільки хронічним явищем, визначаючи спосіб життя більшої частини населення країни як «виживання», але й фактором поділу суспільства на дуже заможних і дуже бідних, при катастрофічному зменшенні середнього прошарку суспільства.

За результатами досліджень співвідношення доходів багатих українців до найбідніших складає 30:1.

Натомість, в країнах ЄС це 5,7:1

Рівень бідності в Україні дорівнює рівню відповідальності кожного

Відтак, мова піде не про підвищення рівня заробітної плати, або розвиток соціального страхування як способу захисту особи та її сім'ї від втрат доходу, підвищення зайнятості населення, обсяги падіння економіки чи соціальний захист непрацездатних.

І не про штучне заниження офіційної величини прожиткового мінімуму, завдяки чому держава ніби «дбає» про народ, але на первісному рівні тієї ж «піраміди Маслоу».

Не про девальвацію гривні, падіння ВВП, АТО, подорожчання в рази комунальних та транспортних послуг, начебто безкоштовну медицину й освіту, корупційну складову та слабкий профспілковий рух.

І не про такі суто українські фактори, які можуть моментально відкинути людину в нашому суспільстві за межу бідності – себто, втрату роботи, хворобу чи навіть народження дитини.

І навіть не про абсолютну непридатність влади, як нинішньої, так і попередньої, у виборі правильної стратегії державної політики щодо подолання бідності в Україні та її реалізації.

Українська бідність – це бідність безвідповідальної людини. Українці бідні бо не дурні, а тотально безвідповідальні у своєму виборі.

З року в рік віддаючи переваги під час голосування меншому «з зол» чи приємному фото вкупі з грошовою винагородою за явку – український виборець вперто не xотів підxодити до свого вибору свідомо й відповідальне. Тим самим відштовхуючи від себе життя в Євросоюзі, відкидаючи свою країну далі в кризові перегони.

Саме тому в Україні в далекому 1990 році під час перших демократичних виборів так і не з'явився свій вітчизняний «шоковий терапевт» Лешек Бальцерович. Який би, як і поляк у 1989-му, зміг би очолити комплекс радикальних економічних реформ, спрямованих на виведення комуністичної економіки з економічної кризи.

І як Бальцерович зміг зупинити зубожіння мільйонів поляків та річну інфляцію у 640% - український «терапевт» зробив би щось подібне і в Україні.

Безвідповідальність, аполітичність, «противсіxство» та всенаціональне споживання подарунково-продуктовиx наборів протягом останніх 25 років – це нинішня бідність української нації.

Декларативні стратегії, недореформи, недореформатори, зубожіння та безперспективність.

Відсутність доступу до роботи, що відповідає освітній кваліфікації людини, до здорового способу життя, якісної освіти й медичного обслуговування, до відпочинку.

І 52 євро мінімальної зарплати, смішної для Європи.

Головним в цій ситуації є відсутність волі й стремління розбиратися в проблематиці, долучатися до шляхів її вирішення, міряти категоріями «ми» і «спільно» тоді, коли це не стосується свого дому, міста чи регіону.

Важко прийняти й зрозуміти, що саме ми всі винуваті в кризі, бідності, корупції, неєвропейській заможності, відсутності перспектив – це ми робили вибір, як жити й кому довірити формування стратегії життя на роки.

Важко відмовитися від пошуків когось винного в усіх наших бідах.

Варто нарешті зрозуміти, що ніякого «месії» немає. Є ми, і наш свідомий чи несвідомий вибір.

Информация о материале

Опубликовано: 22 августа 2016

Я сидела в прохладном коридоре Каневской миграционной службы. На улице +40, а здесь прохладно, уютно и пахнет не офисным кофе, а чем-то нежным и легким. Я догадываюсь, что в открытое окно днепровский ветерок заносит запах пышно цветущей спиреи, в кустах которой близлежащие здания буквально утонули. Подходя к миграционной службе, я задержалась, окуная лицо в белоснежную пену этих цветов. Мне было страшно, и я пыталась сдержать волнение. 45 лет. Нужно вклеить фото в паспорт. Всего-то дел. Если бы не... Если бы не тысячу «не». Я в 800 км от своего дома. Кутаюсь в присланный друзьями палантин, держу в руках присланную друзьями сумочку и свой потертый, с заломленными краями паспорт. Паспорт — это то немногое, оставшееся у меня с довоенной жизни. Я — беженка. Вернее, переселенка. Нас так называют, чтобы скрыть неудобное, неуютное чувство войны, будоражащее страну.

Поход к чиновнику в паспортный стол в моем Свердловске Луганской области — это целая моральная проблема. Даже травма. Нахамят — сто процентов. Ты будешь стоять в очереди в никуда, а потом окажется, что тебе в другое окошко, и начальник занят, и бланки, которые ты заполнила, — это старые образцы, а уже год, как введены новые, но их нет на стенде, и все ушли пить кофе, и ты ненавидишь его запах, запах офисного безразличия, и…

В общем, нервы для посещения луганских чиновников нужны были крепкие, связи -- долгие, запас времени или 200-гривневая купюра секретарю. Но как быть в еще чужом для тебя городе?

Да и беспокоил меня сам паспорт. В 2014-м, спасаясь от обстрелов из России, мы бежали к родственникам в Россию. Пересекали границу Луганской области в уже не работающем с украинской стороны КПП «Гуково». Это самое ближайшее КПП к моему месту проживания. Мы ехали туда, а навстречу нам — танки, ГРАДы, БТРы, военные. В общем, все то, чего у нас «нет». Работник таможенного контроля РФ, без каких-либо эмоций, слов, вопросов, просто подрезал мне фото на первой странице. Я ойкнула «зачем?», но мой вопрос повис в воздухе.

Видимо, нас, жителей приграничья так метили или делали все, чтобы мы не смогли покинуть место нашего заключения. Я не знаю.

За время войны паспорт там, в оккупации, был единственным, что, как тонкая нить, держало с Украиной. Мы, те, кто не ждал Россию, верил в Украину, очень боялись потерять или лишиться этой нити. Очень боялись принудительного обмена паспортов на «лыныровские». Кто мы будем тогда? Враги? Коллаборанты? Манкурты? «Русские» люди уже жгли свои синие паспорта и получали что-то красное, где значилось «станица Козицинская Ростовской губернии». Это был сюр. Это был Ад.

И вот вдалеке от малой родины меня снова накрыло страхом. Страх перед чиновником, страх оказаться чужой, страх…Война наполнила нас страхами, смешными и непонятными для тех, кто не видел ее.

В миграционной службе (паспортном столе) не было никого. Я подала документ, пояснила, что достигла возраста для вклейки паспорта и…

— От, це тільки чоловік міг таке вигадати. Нє, ну, скажіть, хто ж жінці нагадує про вік. От вам і не даш вашого віку. А паспорт скаже, — смеется паспортистка. — Ой, — она видит мою прописку, а я после этого «ой» сжимаюсь, я не готова ни к хамству, ни к бегу по кабинетам, ни к холоду этих коридоров, — ви звідти? Бідненькі. Та сидайте, сідайте, я зараз усе вам підготую. Як ви? Прижились у нас? Може щось потрібно? Та у вас дітки, — листает паспорт, — виїхали з вами? От добре! Ох, рідненькі наші, натерпілись. Ну, все, все закінчилось. Канів стане вашою домівкою. Ви така гарненька, ой, а на фото як вийшли, красуня! Сідайте, зараз я все зроблю!

Я не сажусь. Скорее, цепляюсь за скамейку. Вот и к этому мы тоже не готовы. К вежливости, к «родненьким», к сопереживанию, к человечности.

Работник паспортного стола зовет меня заполнить бланки и, естественно, задает вопрос об испорченной странице. В принципе, этот подрез не сильно заметен, но это ведь паспорт. Поясняю, как было. Женщины бледнеют.

— Боже ж ти мій! Це ж вони спеціяльно, щоб заручники були. Щоб потім, якщо буде потрібно, не випустити навіть в Росію. От тварюки, прости Господи! Фашисти!

Больше вопросов нет. И холод помещения — уже не холод, а приятная прохлада. И повсюду запах цветущей спиреи, нежный, легкий, как дымка. И свежеть Днепра. Еще непривычная и волнующая. Жду!

В помещение миграционной службы заходят два парня. Получать паспорт. Молодые, красивые юноши. В футболках, с рюкзачками. Непривычно обыденные, как для ситуации.

Я помню, как я, мама, с нетерпением и восторгом ждала, когда из дверей паспортного появится моя старшая дочка. Она получила паспорт за год до войны. Цветы, фото, поздравления от родных, праздничный торт. Да, для нас это был праздник. Такой же, как и рождение ребенка, его регистрация как гражданина, это все важные этапы нашей жизни. Нашей жизни в стране.

Мальчишки быстро расписались в документах.

— Ще одна непотрібна бумажка, — сказал один.

— Та ну, чого непотрібна? Права отримаєш.

— А, ну то тільки, щоб права отримати. А так, що з того?

— А за кордон поїхати? А на роботу? Та паспорт завжди потрібен, — убеждает его друг, смеется. — А одружитись?

— Та я розумію, тільки ж все одно…

Я не выдержала. Подошла и, улыбнувшись, сказала просто:

— Я бачу, що ви отримали паспорт громадянина України! Вітаю, хлопчики. Від усього серця. Це дуже важлива подія у вашому жітті. Я з війни. Там за право бути громадянином України вмирають. Тож я бажаю вам побудувати найкращу державу у світі та здійснення усіх ваших мрій. І миру. Хай батьки пишаються вами.

В этот момент подошла паспортистка и тоже поздравила ребят. Искренне. Прямо светясь изнутри.

Ребята слегка засмущались. Поблагодарили. Потом тот, второй, который уговаривал друга, рассказывая о привилегиях владельца паспорта, вдруг сказал:

— Це, правда, дуже приємно, що ви нам побажали, ну, щось сказали нам. Але, якщо б ми були потрібні державі, то вона б зробила не просто видачу бумажки, а урочисте свято. Щоб ми знали, що є кому за нас радіти.

Мне нечего было им сказать. Когда они выходили из помещения, я услышала:

— З війни! То не наша війна!

Второй мальчик снова оборвал друга:

— Ти ж бачив, як вона переживає, може натерпілась жінка. Аж сльози в очах стоять. Хоч би сюди не дійшло усе це…

Мне вручили паспорт. Девочки нашли для меня много теплых слов. Главное из них было:

— Ви тепер наша, канівчанка! То все у вас буде добре!

А я вспоминала, как в парламенте Эстонии видела кучу детворы. В нерабочие дни там экскурсии. И можно сидеть в кресле спикера и жать кнопки. И истории лидеров их нации смешные, грустные и великолепные, рассказывают без пафоса, а обыденно, как о родственниках. И история страны пропитана подвигом ее граждан. И паспорт вручают с гимном, торжественно. И слезы родителей. И гордость детей. Они — страна! Они — нация! Единство. Единение. Осознание личности. С первого шага во взрослую жизнь.

Как нам этого не хватает. Все эти 25 лет мы живем на разных полюсах. Мы, граждане и страна. Война. Страшная война только вот начала делать из нас что-то похожее на государство. Волонтеры, солдаты, патриоты, люди Украины буквально сшивают ее любовью и заботой.

Ребята с украинскими листовками в оккупации ночью крадутся, как подпольщики, они ведут борьбу за право жить в Украине. Надписи на заборах «Луганск — это Украина». Это сюр, сюр, за который умирают каждый день. Сюр, когда расстреливали за отказ принять присягу «ЛНР». Сюр, когда били луганчан, стоящих у памятника Шевченко в марте 2014-го. Сюр, когда текут слезы, которые размазывает по лицу ветер, а мы летим на машинах в колонне автопробега «За единую Украину», а в нас летят камни. А над нами флаги. Наши украинские флаги.

Мы относимся к стране, как к чему-то обыденному. Ну, как к воздуху. Дышишь — и все. Не задумываясь, почему он есть. Он есть — и достаточно. А когда там, в зоне беды, мы каждый день бежали к Интернету, чтобы узнать, где мы: в Украине, в России, в «ЛНР». Было страшно. Страшно потерять страну.

Я думаю, что 25 лет достаточно, чтобы перестать быть совком и стать Государством.

Знаете, быть государством трудно. Это как каждое утро пропалывать свою планету, вырывая баобабы, чтобы они ее не разорвали. Улыбаться людям. Желать здоровья. Благодарить. Убирать за собой мусор. Бить зарвавшегося чиновника по рукам. Это быть страной. Сажать цветы у дома. Помогать армии и бездомным. Пригреть щенка и помочь пожилому человеку. Это тоже быть страной. И перехватить топор у того, кто рубит лес, и забрать лопату у того, кто моет янтарь. Это тоже быть страной.

Страной быть трудно. Я знаю. И очень важно стране благодарить своих граждан за труд, налоги, создание рабочих мест, победы на конкурсах и Олимпиадах, за знания и позицию, за помощь и сострадание. Но как же это важно, чтобы быть страной! И паспорт гражданина Украины гражданин Украины должен получать так, чтобы душа пела, наполнялась гордостью и стремлением, свободой и любовью. И пусть мамы плачут. От счастья. Как при рождении. И папы по-мужски благословят детей. И шарики, и букеты, и селфи с паспортом. И Гимн Украины, и шелк Флага над головой! Как же это важно, чтобы осознать. Как же это нужно, чтобы быть!

Страна, наша маленькая страна должна повзрослеть и стать Страной. А мы должны стать Гражданами. Война нас многому научила. Слишком многому и слишком дорогой ценой. Поэтому давайте взрослеть вместе. Ведь мы и есть страна!

Информация о материале

Опубликовано: 22 августа 2016

Спеціалізоване комунальне підприємство «Харківзеленбуд» уклало з ТОВ «Київська будівельна компанія-Плюс» угоду щодо капітального ремонту центральної алеї саду ім. Шевченко вартістю 1,367 млн. грн.

Звіт про укладення договору опублікували на офіційному порталі електронних закупівель «Прозорро» 16 серпня.

Згідно договору роботи мають бути виконані з 12 серпня до 31 грудня 2016 року.

Більш детальної інформації про проведення закупівлі не з’явилося.

Нагадаємо, що фактично роботи розпочалися наприкінці липня, коли ще не було угоди. За даними міськради, роботи по ремонту центральної алеї мають завершити до дня міста.

ГО «Харківський антикорупційний центр» з'ясував, що всього в цьому році заплановано витратити на відновлювальні роботи в саду Шевченко 22,83 млн.грн. (з яких 10,23 млн.грн. з бюджету розвитку міста Харкова)

Під час зустрічі з громадськими активістами віце-мер Ігор Терехов говорив, що підрядником буде відома київська фірма.

ТОВ «Київська будівельна компанія-Плюс» заснував Євгеній Волк з Житомирської області.

Він також є засновником ТОВ «Київбудресурс», де його партнерами є Олег Пінчук та Володимир Бойко, ТОВ «Київська будівельна компанія –В» (директор Андрій Безух). Крім того, дружина Волка -Вікторія Волк разом з Олегом Пінчуком заснувала ТОВ «компанія «Буд-Стар».

ТОВ «Київська будівельна компанія-Плюс» не є відомим забудовником. Але з минулого року почала отримувати цікаві підряди. Так, приватники виграли тендер у київського КП «Інженерний центр» на реставрацію Андріївського узвізу вартістю 5 млн. грн.

А цього року фірма отримує кошти від ДПСУ на будівництво житла для прикордонників у Чернігові.

Информация о материале

Опубликовано: 22 августа 2016

Хотя о российско-украинской войне Запад почти забыл, она по-прежнему ежедневно отбирает жизни. Действительно, последние 2 месяца продемонстрировали значительную эскалацию конфликта со стороны России и её сателлитов, что дало основания аналитикам ожидать полномасштабной войны.

В данном случае еще прискорбней то, что политика Украины по отношению к оккупированной территории восточного Донбасса, который находится под контролем пророссийских сепаратистов с начала 2014 года, зашла в тупик. Киеву не хватает сил для победы над Россией и её ставленниками, но и принять условия Путина по реинтеграции региона Украина не может. Однако Киев настаивает на продолжении борьбы за Донбасс во имя сохранения национального суверенитета и подтверждения российской агрессии. Абсолютно неважно, хочет ли российский президент продолжить вторжение, наступление или нагнетание ситуации. Это не имеет ничего общего с тем, что делает Украина (или с наличием у нее какой-либо рациональной стратегии).

Что же следует делать Киеву? Ответить на этот вопрос нелегко, особенно, если учитывать крайне чувствительное отношение граждан к потенциальному расчленению страны. С другой стороны, украинцы должны спросить себя, на что они готовы тратить чрезвычайно ограниченные ресурсы: на свои собственные нужды или на поддержание оккупированной территории. В идеальной ситуации в таком выборе просто нет необходимости. Но в реальном мире, в условиях экономического кризиса и существующей российской угрозы, Украина обязана отпустить Донбасс психологически, экономически, и, возможно, даже политически.

Такой выбор определяется тремя основными соображениями.

Во-первых, Украина не может отразить агрессию России военным путем, любая попытка лишь сделает ее более уязвимой. Несмотря на то, что Украина может одержать победу в локальном конфликте, принудив Россию к «ничьей», в широкомасштабной войне это невозможно. Хотя, в случае вторжения, Россия, скорее всего, не сможет подавить широкое партизанское сопротивление. Но, даже при наилучшем варианте, полномасштабный конфликт будет иметь для Украины и ее граждан катастрофические последствия.

Во-вторых, [оккупированный] Донбасс экономически истощает того, кто его контролирует. Экономика оккупированного анклава находится в свободном падении. Трое западных экономистов подсчитали на основе потребления электроэнергии регионом в ночное время в качестве некоего суррогата ВВП, что «экономическая активность в Донбассе упала до … 30-50% от довоенного уровня в крупных городах и до 10% в некоторых малых городах». Квалифицированные работники покинули регион и вряд ли возвратятся. Условия жизни просто катастрофические, инвестиции отсутствуют. И без помощи России, которую оценивают, примерно, в $39 млн в месяц, в экономической и общественной жизни региона, судя по всему, наступит коллапс. Россия уже ощущает тяжесть поддержания оккупированной территории на плаву, несмотря на то, что её экономика и ресурсы гораздо больше, чем у Украины. Если Украина внезапно получит контроль над оккупированными территориями, она не сможет поддерживать их и себя экономически.

В-третьих, реинтеграция оккупированного Донбасса на российских условиях (если Россия оставляет за собой контроль над государственной границей, и пророссийские «прокладки» остаются на месте) будет означать для Украины самоубийство. Такие «прокладки» будут поглощать и без того ограниченные ресурсы, препятствовать реформам, остановят политическое движение Украины в европейском направлении и обеспечат условия для возвращения в политическую жизнь партий, олигархов и криминальных элементов, управлявших регионом с момента обретения Украиной независимости в 1991 году.

Из этих трех постулатов следует, что Украина скорее сможет стать более безопасной и способной к реформам без оккупированного Донбасса, чем с ним. А Россия, в свою очередь, станет слабее и будет нести непомерные затраты, поддерживая оккупированный Донбасс.

Итак, что же делать Украине? Каким образом решение отпустить оккупированный Донбасс может стать приемлемым политическим выбором?

Прежде всего, украинцы должны психологически отмежеваться от территории, оккупированной Россией. Они должны стать к донбасскому анклаву столь же безразличны, как и к населенным украинцами Дальнему Востоку России или Канаде. На это может потребоваться какое-то время, однако, чем дольше будет продолжаться российская оккупация Донбасса, тем легче украинцам будет отказаться от самоидентификации с землями, которые по факту являются пророссийскими или антиукраинскими. Растущее число жертв конфликта (в первой половине 2016 года, в общей сложности, погибли или получили ранения 623 украинских военнослужащих – достаточно большое количество, которое не останется неизменным в долговременной перспективе), должно убедить некоторых украинцев в том, что эти жертвы могут не быть отмщены, а территории – брошены.

На данный момент общественное мнение разделилось. Согласно опросу, проведенному в феврале 2016 года, «прекращение всех связей между Украиной и неконтролируемыми территориями Донбасса» нашло поддержку среди 64 % респондентов на западе Украины, 51,5 % – в центре, 24,2 % – на юге, и 32,9 % на востоке. В то же время, тезис об «отделении территорий от Украины» был поддержан 27,6 % на западе, 24 % – в центре, 12,1 % – на юге, и 22,9 % – на востоке страны. Цифры свидетельствуют, что украинцы готовы ослабить связи с анклавом, но должно пройти еще некоторое время для того, чтобы большинство безоговорочно поддержало идею отделения. Интересно отметить, что переполненные украинские кафе и рестораны свидетельствуют, что многие украинцы фактически уже признали отделение и ведут себя так, как будто проблемы Донбасса не существует. То, что многие жители Украины не из Донбасса никогда не посещали регион и практически ничего о нем не знают, только усугубляет эту отстраненность.

Центральным в психологической парадигме отделения является отказ от установки, что Донбасс имеет важное значение для жизнеспособности украинского государства и нации. За последние два года, в течение которых Украина выжила, стабилизировала экономику и начала реформы, – стало очевидным, что страна может отлично существовать и без анклава. Украинцы должны также наработать альтернативную национальную идею, которая не идентифицирует оккупированный Донбасс как сакральную, чисто украинскую территорию. Это было бы достаточно сложно, но, по иронии судьбы, пророссийские донбасские «прокладки» помогают процессу, продвигая собственное историческое видение развития и антиукраинскую идентичность, организовывая свои собственные политические институты и интегрируясь в экономическую, культурную и военную систему России.

Украинские политические элиты разделились в отношении оккупированного анклава, аналогично украинскому общественному мнению. Отделение Донбасса уже стало легитимной темой публичной дискуссии и больше не вызывает немедленных обвинений в измене, как это было два года назад. Но ни одна из политических сил не нашла в себе волю сделать решительный шаг в направлении разъединения. Оппозиционный блок, политическая сила с неоднозначной репутацией, пророссийское образование, состоящее из сторонников бывшего президента Януковича, ратует за реинтеграцию региона в Украину на российских условиях. Националистические партии, такие как Свобода и Правый сектор, а также поупулисты из Радикальной партии Олега Ляшко и «Батькивщины» Юлии Тимошенко ратуют за незаменимость региона для сохранения целостности нации и государства.

Однако действующее правительство президента Петра Порошенко и премьер-министра Владимира Гройсмана неявно приняло стратегию отделения, ограничившись риторическими призывами к реинтеграции и не предпринимая никаких практических шагов в этом направлении. Идея отделения станет респектабельным политическим течением для прозападных партий большинства, но только в случае, если их можно будет отождествить с реформами и хорошим управлением. Как только украинцы увидят, что страна может стать процветающей и без Донбасса, идеологема реаннексии потеряет свою привлекательность.

Вместе с тем, Украина должна извлечь максимум из существующего положения вещей. Минские договоренности, которые регулируют фактически несуществующий режим прекращения огня между Украиной и Россией, предоставляют каждой из сторон лучший вариант «Б». Украина сохраняет свой суверенитет, Россия получает возможность вмешательства в конфликт, а сепаратисты могут играть в независимость. Такое равновесие может длиться некоторое время.

В результате Минские переговоры дают Украине время, которое ей отчаянно необходимо для усиления военного потенциала, продолжения реформ и обдумывания механизма разъединения. Так как Украина будет эффективно отрезана от все более отдаляющегося и враждебного донбасского анклава, психологические, идеологические и политические тяготы постепенно будут становиться все менее значимыми.

В то же время было бы разумно уменьшить или устранить экономическую зависимость Украины от ресурсов, добываемых на востоке, таких как уголь. Киев должен стимулировать проукраинское население Донбасса к переселению в Украину и создать защитный периметр, который уменьшит контрабанду и атаки российских диверсионных групп, официально провозгласить, что не имеет намерений отвоевывать анклав военным путем и официально объявить территорию оккупированной Россией. Украина перевела бы всю формальную ответственность и затраты на поддержание оккупированной территории на Россию, освободившись для проведения реформ.

Эти меры не закончат войну, которая будет продолжаться до тех пор, пока Путин не решит прекратить её. Но его решение выйти из конфликта может быть принято только после того, как Украина поймет, что не может рассчитывать на этот регион и станет сильной в экономическом, политическом и военном отношении. А для Украины, чтобы стать стабильной и сильной, нужно изолироваться от оккупированного Донбасса, возможно, не навсегда, но точно – на обозримый период времени в будущем.

Киев должен сделать выбор между своими стратегическими интересами и психологической и идеологической привязанностью к уже потерянному региону. Учитывая шаткое положение Украины, выбор очевиден.

Информация о материале

Опубликовано: 19 августа 2016