Статьи

Шестая волна мобилизации ну никак не напоминает волну, даже в принципе. Некогда грозный военкоматский подводный вулкан все еще пыхтит и обильно извергает из себя поток повесток в армию. Но на общем политическом мелководье он — не что иное, как бумажный гейзер, который сам по себе красив и впечатляющ, но даже на небольшом удалении уже никого не затрагивает. Такое себе милитаристское оригами.

Одновременно с этим последовательные попытки, мягко говоря, упорядочивания добровольческого и волонтерского движений не встречают встречных симпатий ни среди добровольцев, ни среди волонтеров. Казалось бы, структуризация вооруженных и в массе своей не имеющих военного опыта людей — дело правильное, хоть с точки зрения стратегии, хоть для сохранения их отважных, но зачастую бестолковых голов. Но то, что выдается за стратегию, во всяком случае, в ее открытом, гражданском измерении, таковой совершенно не является.

Может, это такой коварный план украинских политиков и военачальников — системно «включать дурака», чтобы враг потерял бдительность, но, похоже, кнопка «выкл.» в этой приставке совсем сломалась. И если массам не понятны витиеватые речи отцов нации, то совершенно плевать на любые тайные договоренности с Западом и коварные планы. Массы, не заморачиваясь, назовут таких лидеров трусами, саботажниками и предателями. При этом реальным героям и настоящим командирам (а их много) в массовом сознании отводится все меньше места. Осознание того, что в целом-то армия наша становится лучше, но военно-политическое руководство мычит день ото дня что-то уж вовсе невнятное, порождает пресловутый когнитивный диссонанс, в условиях войны провоцирующий социальный взрыв, который, в свою очередь, конечно же, опционально учитывается Кремлем.

Это достаточно эффективные и низкобюджетные технологии вражеского влияния — всего-то и нужно обращать внимание правдолюбцев на волокиту, хамство, невежество и прочие традиционные бюрократические черты. Следовать журналистским стандартам — всегда выслушивать противоположную сторону, да почаще. При этом, разумеется, полностью игнорировать любую позитивную динамику.

Понятно уже, что ни наша приснопамятная «майданная троица», ни сам Петр свет Алексеевич — ни разу не воинственные люди, хоть увешайся они с ног до головы автоматами поверх летнего (вне зависимости от сезона) камуфляжа, ладно скроенного под не очень спортивные фигуры. Ну и не царское это дело — изображать мальчишей-кибальчишей, последнюю надежду нации. Оно у распоследнего селянина вызывает вопрос — зачем им эти игры в вип-войнушку?

Надо полагать, что свита говорит им о необходимости личного примера и все такое. Но люди, желающие воевать безо всяких дополнительных мотиваций, обламываются, а на их место военкомы волокут совершенно малопригодных к воинской службе доходяг телом и духом от рождения, которые не в состоянии ни убежать, ни откупиться.

То есть имеем плохо артикулируемый формат Минских соглашений, который совершенно непонятен обществу в любой его части и который в нашем политическом сурдопереводе вообще теряет смысл. Имеем политикум, который в стотыщпятисотый раз занимается борьбой с коррупцией вместо остановки ее источника — контрабанды; бесконечным реформированием экономики вместо ареста и возвращения в бюджет преступных активов прежней власти; копанием рвов, блиндажей, дотов и окопов на линии разграничения вместо наступательных операций. О попытке представить партизан уголовными преступниками даже говорить без обсценной лексики трудно. Дело «Равликов» — вообще позорище, чтобы не сказать в лексиконе организаторов — «подстава». И так далее.

И на этом фоне, не давая внятного ответа на вопрос — за кого и против кого мы в таком случае воюем? — военкоматы гонят шестую волну.

Нет, зайти к Кернесу на сходняк и попытаться забрить там парочку молодых бройлеров — это, как минимум, красиво, спору нет. Как и арест кого-то-там прямо на заседании Кабмина. Для этого можно было бы выпускать надувных резиновых министров и генералов, чтобы по-всякому использовать. Были же в Японии когда-то в корпорациях чучела начальников и палка рядом. Ну а у нас было бы сообразно последней либеральной брачной моде: потешились — и сразу в наручники. Или наоборот, неважно.

Но с таким же успехом можно было бы выпускать и надувных призывников. Стояли бы на передовой, как глиняная армия китайских императорских солдат, только знай, воздух подкачивай — все равно же в ответ стрелять нельзя. На крайний случай — включать звуковые установки с саундтреками хорового исполнения национального гимна на фоне перестрелки. ОБСЕ была бы страшно довольна.

Национальная идея от этого бы только выиграла. Поскольку в массе своей она осталась как национализм — идеология безгосударственной нации, демонстративно борющейся за обретение государственности.

Создавшееся украинское государство и ныне, и присно ни в каком виде, и ни при какой власти не отвечало этим национальным запросам. Тем самым не давая шанса воинственному национализму естественным образом трансформироваться в гражданский, созидательный патриотизм.

А тут война. И, казалось бы, национализму самое место там, на передовой. Но вот ведь какое дело — они же, не ровен час, могут взять и выиграть. В истории такое не раз бывало, когда сотни бесстрашных головорезов, начиная с пресловутых техасских рейнджеров, бивавших мексиканцев после Аламо, разбивали во много раз превосходящие регулярные силы противника.

Сегодня уже любой человек, следящий за развитием событий, укажет на такие, бывшие возможными, шансы — наглые захваты СБУ и ОГА в Донецке и Луганске, Карачун, загадочный уход Гиркина из Славянска, сиротливо катающаяся «Нона», первый «гумконвой» и прочие моменты.

И этот же человек вам скажет, что большой бизнес и «договорняки» породили очевидное разочарование и растущее разложение несущей ежедневные потери, но так и невоюющей армии. Такая армия становится обузой и внутренней угрозой. Одно дело — пытаться бороться с коррупцией чиновников, совсем другое — с коррупцией массы вооруженных людей.

(Справедливости ради здесь нужно заметить, что по ту сторону линии фронта дела еще хуже — «военторг» скудеет, отжатое переотжимается по третьему разу с показательными казнями «паперэдников». С водой, едой и электричеством — плохо, а еще даже не осень. А еще Москаль. А с идейностью после последних кремлевских заявлений о том, что никто сепаратистам ничего не обещал — вообще тоска. Если бы не контрабанда угля и топлива, могли бы уже чеканить свою деньгу, как ИГИЛ — все равно купить на нее было бы нечего).

Итак, у нас вооруженные и небогатые люди получают совсем другую мотивацию находиться на войне, нежели мотивация националистическая или патриотическая. Потому что каждый боец, глядя на судьбу товаров и грузов, перемещаемых через блокпосты и мимо них (начиная с Крыма, кстати), подумает: а я что, лох, что ли? Им всем можно, а мне нельзя?

В этих условиях национализм совершает инволюционное движение — к кастовому, жертвенному, орденскому сознанию военно-политической элиты. Способной на самопожертвование, но так же и на наказание коллаборационистов — как явных, так и мнимых. Причем человеку с высокими, заоблачными идеологическими мотивациями (начиная с Гаврилы Принципа) всегда легче подсунуть ложную либо демонстративную, а поэтому более уязвимую, но зато пафосную мишень.

Патриотизм превращается в неотчетливое и ни к чему не обязывающее мировоззрение либералов. Поскольку социальные лифты для них отсутствуют, а реформирование оказывается дымящейся похлебкой, нарисованной на холсте, которым был затянут пустой очаг папы Буратино. Но и в таком холостом виде украинский патриотизм встречает сдержанное неодобрение еврочиновников, поскольку напоминает им о тех двадцати восьми собственных угрозах, могущих разнести ЕС в клочья. А тут еще Украина со своей революцией. А ну как у них получится, и высшие ценности возьмут верх над кредитными обязательствами?

Что остается в прикупе?

Лет сто назад было такое слово — «филистер», означавшее самодовольного мещанина, невежественного обывателя, отличающегося лицемерным, ханжеским поведением. То есть, говоря современным языком, наглого жлоба, использующего патриотическую демагогию для обдирания наивных лохов.

Достаточно заурядное явление, которому даже был посвящен культурологический сборник «Жлобология». Но в условиях войны филистер превращается в натурального упыря, поскольку всячески способствует выпихиванию на войну совершенно бесполезного для нее человеческого материала.

Ведь реально полезный, националистический элемент, как говорилось, власть опасается туда пускать, а умеренно полезный, патриотический тем временем вовсю бухает и проходит «краткий курс молодого коррупционера», если, конечно, не подстрелят. Готовится к мирной жизни.

Шестая волна выглядит трагикомично. В первую очередь из-за того, что ее политико-правовое обоснование, настроения масс (именно масс из совсем глубинки), информационный фон с надувающимися и никак не лопающимися коррупционными пузырями, непонятные кадровые перестановки и еще менее внятные их объяснения — все это находится на совершенно разных, непересекающихся плоскостях, возможно даже в разных измерениях.

Острый дефицит политической воли, кроме врожденных финансово-политических дефектов, определяется еще и охладевающей симпатией к дефективным Запада, понимающего, что в случае чего ему же эту политическую волю и оплачивать. Нести все риски и издержки без каких-либо гарантий. Тут только ввяжись — наверное, дешевле было бы оккупировать. Или поставить какую-нибудь надувную хунту, чтобы вообще молчала и ничего, кроме воздуха, не потребляла.

Слово «филистер» приобрело внебиблейский смысл в 1693 г., когда горожане-бюргеры, убили в Иене буйного пьяного студента. По одной из версий, его пристрелил смешанный городской патруль, следивший за порядком, или, как тогда говорили, за нравственностью. И пастор Гётце на его похоронах, пользуясь естественной для протестанта ветхозаветной лексикой, обозвал враждебных студентам мещан «филистерами». А обыватели-бюргеры для «безнравственных» студентов были тем же, чем библейские филистимляне-»филистеры» для иудеев, то есть врагами.

Именно так (вне правового контекста) воспринимаются массами сейчас попытки власти (совершенно разными силовиками и органами правопорядка) то ли навести порядок, то ли применить репрессии против вооруженных «студентов». Скорее всего, и то, и другое. И очевидно, что пользуясь уже хрестоматийной информационной инвалидностью Украины, противник умело качает ситуацию, используя традиционное недоверие к любым ментам, подозрительность к любой власти.

Министру обороны можно посочувствовать, потому что в массовом сознании ответственность за все действия несет их непосредственный исполнитель, а политические комментарии военные давать не вправе. А их спрашивают. А они не комментируют.

Конечно, выведение на политический подиум в момент острого внутреннего кризиса такого яркого политика, как Саакашвили, на некоторое время переадресует общественный запрос на чудо от президента к Михо, как когда-то было с Ющенко и Тимошенко. Но они все уходят, а филистеры остаются. Их много и они сильны.

Правда, исторически филистером-филистимлянином, согласно Библии, был Голиаф.

Пока на него не нашелся Давид.

Информация о материале

Опубликовано: 09 июля 2015

У 2012 році Кернес хизувався перед керівниками Європейського банку реконструкції та розвитку планами по розбудові парку. Сьогодні за цю розбудову порушено карні справи проти виконавців. Харківські правоохоронці підозрюють керівництво КП «Центральний парк культури та відпочинку ім. М. Горького» в розкраданні коштів підприємства у особливо великих розмірах.

Відповідно до ухвали Дзержинського районного суду від 11 червня, правоохоронці підозрюють керівництво КП у незаконному завищенні виконаних робіт по договорам з ТОВ «ГрандбудУкраїна» та ТОВ «Компанія «СПО». Комунальники також підозрюються у виводі коштів за допомогою фіктивних фірм.

Правоохоронці заявляють, що керівники КП провели тендерні процедури з порушенням: найнижчі пропозиції були відхилені, пройшла акцептована пропозиція ТОВ «ГрандбудУкраїна», після чого акти виконаних робіт були збільшені на 0,89 млн грн. Підставою для цього послужила службова записка фірми, яка потім ці кошти перевела на рахунки фіктивних підприємств.

Слідчі вважають, що збільшення вартості договору відбулося через отримання хабаря посадовими особами КП «ЦПКВ ім. М. Горького» та державного казначейства.

В ухвалі суду є перелік контрагентів, які, за думкою правоохоронців мають ознаки фіктивності. Більшість цих фірм перебувають зараз у стадії ліквідації, а посади ліквідаторів отримали їх керівники (весь перелік тут).

ТОВ «Грандбудукраїна» заснувавЮрій Пєнцов. Вигравати тендери вона почала у 2010 р., й за три роки отримала підрядів на 67,12 млн грн. Більшість з них на суму 62,93 млн грн. були від парку імені Горького.

Компанія «СПО» входитьдо сфери впливу Максима Мусєєва, колишнього замдиректора КП «Харківський метрополітен», депутата міськради від Партії регіонів. Її першим засновником був Андрій Артеменко – син колишнього начальника рекламного відділу харківського метрополітену Марини Артеменко. У 2011-2012 роках власником цієї фірми був Євген Кріветченко, який очолював Ленінську районну молодіжну громадську організацію «Молоді регіони». Наразі компанія «СПО» переоформлена на Катерину Мудрик і 25 травня Господарський суд Харківської області визнав фірму банкрутом.

Суд визнав борги «СПО» перед ще одним з контрагентів – ТОВ «Харторг» у розмірі 34,9 млн. грн. При цьому майно у компанії знайдено не було. Тож суд визнав борг у майже 35 млн. грн. погашеним за відсутністю майна.

Варто відзначити, що цього року підряд на прибирання у харківському метрополітені вартістю 55 млн. грн. вигралоТОВ «Системи прогресивної очистки».

У протоколі розкриття пропозицій «Системи прогресивної очистки» вказало номер телефону (057) 714-05-72, що раніше використовувався як номер факсу ТОВ «Компанія «СПО».

Директором «Центральний парк культури та відпочинку ім. М. Горького» є Дмитро Поздєєв, син депутата харківської міськради Тетяни Поздєєвой.

Комерційним директором парку Горького є Андрій Шаптала, який є засновником декількох фірм, що отримувализемельні ділянки за допомогою «кооперативних схем».

Зараз ці рішення міськради оскаржуються прокуратурою у суді.

Реконструкцію парку Горького у 2011 році ініціював мер Харкова Геннадій Кернес. Для цього парк позичив у «Промінвестбанку» 20 мільйонів євро і згодом провів тендери на реконструкцію на суму понад 260 млн грн.

Информация о материале

Опубликовано: 09 июля 2015

Коли у вересні минулого року ми зустрічалися з юристом Оксаною Сироїд, тоді - директором Української Правничої Фундації та членом РПР, на питання навіщо вона йде у велику політику, Сироїд діставала з дамської сумочки Конституцію. Це був ії головний аргумент. «В Україні дуже мало людей-конституціоналістів, які розуміють Конституцію як суспільний договір, і які розуміють довгострокові наслідки таких проектів як децентралізація», пояснювала тоді вона. Здається її головна битва програна.

Минулого тижня глава Конституційної комісії, спікер ВР Володимир Гройсман представив Венеційській комісії текст проекту змін до Конституції України.

Комісія схвалила зміни до української Конституції, хоча і зробила деякі зауваження.

Президент радісно заявив: «Цей варіант конституційних змін в частині децентралізації повністю відповідає Європейській Хартії».

Сироїд, віце-спікер ВР, член конституційної комісії, що входить до робочої групи з питань децентралізації та судової реформи, обурилась, та написала пост в фейсбуці.

Тепер вона – головний критик змін до Конституції, які ініціював президент. Віце-спікер вважає, що нові поправки до Конституції призведуть лише до посилення президентської влади.

Ми зустрічаємося з віце-спікеркою недільного ранку в одному з кафе біля Дніпра. Цю зустріч ініціювала сама Оксана Сироїд.

Зараз вона шукає будь які способи вплинути на дві ключові поправки – до Конституції і статус Донбасу.

«Настя, я вам тут наговорила на три строки….», – жартує вона. «Оксана, на три строки в парламенті», – жартує «Українська правда».

– Ви розкритикували поправки до української Конституції, яку схвалили Венеціанська комісія. Чому?

– Процес змін до Конституції є жорстко зманіпульований.

Є конституційна комісія, створена президентом, яку очолює голова Верховної Ради – Володимир Гройсман. Конституційна комісія працює в форматі трьох робочих груп: група з питань децентралізації, група з питань судової реформи і група з питань прав людини.

Я працюю у двох групах: у групі з питань судової реформи і в групі з питань децентралізації.

Найважливіша зараз річ – це частина, яка стосується децентралізації. Тому що там закладено дуже багато підводних каменів, які можуть становити небезпеку для української державності.

В документі є закладені речі, які не мають нічого спільного з децентралізацією. Там радше йдеться про «доцентралізацію» влади.

– Що ви маєте на увазі під «доцентралізацією»?

– Проблема є в кількох вимірах. По-перше, баланс влади в новій Конституції не покращується, він погіршується.

Уряд не має повноти виконавчої влади. Тобто ця виконавча влада підірвана повноваженнями президента як інституту. Я не кажу про подання кандидатури прем’єра.

Але те, що президент має повноваження призначати, фактично подавати двох міністрів самостійно – це фактично робить тих двох міністрів поза площиною відповідальності уряду.

Там, де діють парламентсько-президентські республіки, наприклад, в Польщі – поляки відмовилися, їм було також важко, президент відмовився від таких повноважень

Друга річ – це повноваження уряду самостійно формувати представництво державної влади на місцях. Сьогодні ми маємо місцеві адміністрації – обласні районні державні адміністрації, їх голів призначає президент за поданням уряду.

Фактично це позбавляє уряд можливості впливати на здійснення своїх повноважень на місцях. Бо на місцях керують люди, які підпорядковані президенту. Так було з 1996 року. І це не змінюється.

Розумієте, коли люди будуть вимагати відставки уряду, вони ж не будуть звільняти за політику на державному рівні, вони будуть вимагати його відставки через те, що нічого не робиться на місцях. А уряд не має можливості на це вплинути.

– Володимир Гройсман пояснює, що на місцях є дві влади: є влада місцевого самоврядування і державна. Так от, державна влада має слідкувати за тим, щоб влада місцевого самоврядування не виходила за межі повноважень, визначених законом. А друге – забезпечувати впровадження того, що вирішив уряд. В чому проблема?

– Проблема не в конкретному президенті, а в інституті президентства, який непідконтрольний парламенту, але в той же час здійснює контроль за роботою виконавчої влади на місцях.

Згідно з новими змінами, президент буде призначати префектів. Тобто він забирає частину виконавчої влади, яка стає непідконтрольна парламенту. Ось у цьому небезпека.
Якщо ми не задоволені діяльністю префектур, ми ніяк не може на це вплинути. Тому що де-факто за їх діяльність відповідає президент, а він непідконтрольний парламенту.

– Тоді виникає питання, як Венеційська комісія схвалила ці поправки?

– Венеційська комісія виявилася дуже непослідовною у своїх висновках.

Ще минулого року, коли президент подавав схожі зміни, висновки Венеційської комісії були набагато критичніші. Але чомусь в цьому році висновки, які вони озвучували під час засідання Конституційної комісії і після, виявилися різними. Вони поставилися дуже толерантно до того, до чого раніше ставилися дуже критично.

І у мене до них також великі питання.

Наприклад, представники Венеційської комісії під час розмови зі мною говорили про можливість надання автономії окупованим територіям в межах Конституції України.

На що моя відповідь була категоричною, що право змінювати Конституцію – це право українського народу і українська Конституція ніколи не буде заручником міжнародного тиску, бо це просто приниження українців

– Що взагалі пропонується цими змінами до Конституції?

– По-перше, пропонується, щоб органи місцевого самоврядування, їхні повноваження достроково міг припиняти президент і замість цього призначати пряме президентське правління строком до півроку.

– Можливо це робиться для того, щоб припинити будь які сепаратистські настрої?

– Так, є така теза – десь почався сепаратизм в якійсь раді, яка проголосила якусь свою незалежність, і президент одразу припиняє їхні повноваження.

Але чи ми були свідками багатьох покарань за сепаратизм впродовж останнього року? А за це відповідають СБУ та прокуратура, які також підконтрольні президенту.

При цьому пропозиція є така, щоб всю виконавчу владу на місцях також формував президент.

Тобто президент далі буде призначати префектів в областях і районах, за поданням уряду, але звіільняти самостійно – це пропозиція. І президент може припинити достроково повноваження органів місцевого самоврядування і призначити своє пряме правління.

– Тобто громади та органи місцевого самоврядування будуть підпорядковані фактично президенту?

– Фактично так. Президент може мати повноваження достроково припинити повноваження органів місцевого самоврядування у трьох випадках.

У випадку виходу їх за межі повноважень, які порушують національну безпеку, територіальну цілісність і суверенітет. Але у таких випадках, поки не будуть призначені вибори, то пряме правління повинно забезпечуватися урядом, а не президентом.

Якби ці повноваження достроково розпускати органи місцевого самоврядування були в Януковича під час Майдану, то всі органи місцевого самоврядування, які підтримували тоді громадський рух по всій Україні, були розпущені би за один день і призначене пряме президентське правління.

У той час, коли президент має величезний обсяг повноважень, він не має жодної фактично підзвітності. Є тільки імпічмент, який є абсолютно недієвий. Так він був закладений з 1996 року.

Я жодним чином не заперечую, що ми можемо наділяти президента більшим обсягом повноважень. Але тільки за умови більшої відповідальності його перед парламентом.

– Ви також самовіддано критикували судову реформу, написану президентською командою за те, що президент залишає за собою право призначати суддів, а ви тоді пояснювали, чому важливо вивести їх з політичного впливу. Тим не менш, вам вдалося відстояти небагато, але в цілому ви програли цю битву. Зараз як оцінюєте шанси?

– Фактично, всі повноваження президента, які були початково в президентському законі про судову владу, вони збереглися.

Більше того, сьогодні в рамках обговорення змін до Конституції планується цю владу закріпити у Конституції. І це також величезна маніпуляція. Тому що ці повноваження не є притаманними для президента.

Якщо ми говоримо про церемоніальне призначення суддів, так. Але не переведення, не звільнення, не ліквідація судів – це те, що не може належати президенту. Проти цього виступає дуже обмежена кількість людей. Але щоб ви знали, хто це відстоює – це відстоюють самі судді.

Це не я програю. Це програє суспільство. Я намагаюся донести до суспільства ризики. Я не критикую президента. Мені важливо пояснити людям, який стан речей і куди ми рухаємося.

Ця «доцентралізація» йде не тільки в розділі органів місцевого самоврядування. Вона також йде в розділі судової влади.

– Яку позицію займає «Самопоміч» щодо конституційних змін?

– Ми не можемо поки мати позицію. Текст змін був розданий в момент голосування. Як голосували люди, які не бачили цього тексту?

Між тим, як роздали текст і моментом голосування, минула година. Людина, яка не працювала з цим документом, не може осилити цей текст. Ми будемо обговорювати подальший план на фракції.

Фракція підготувала пропозиції стосовно змін до Конституції: запровадження інституту державних урядників, відповідальних перед урядом; припинення повноважень виборних органів місцевого самоврядування необхідно привести до демократичних стандартів; механізм, відповідно до якого парламент конституційною більшістю зможе прийняти рішення про наявність чи відсутність потреби в запровадженні особливостей для будь-яких територій. Ці пропозиції надіслали Президенту. (на момент публікації - ред)

– У вас же непрості стосунки з Гройсманом з самого початку склалися?

– Я такі речі не персоніфікую. Я від самого початку була відкрита і є відкрита для будь-якої добросовісної співпраці.

У мене немає в межах роботи, тим більше такої роботи, як політика, жодних упередженостей, симпатій, антипатій. Тому що є дуже важливі речі, які треба робити.

– В контексті Конституції і закону про вибори хочеться зрозуміти ситуацію по Донбасу?

– Я думаю, що ми маємо зараз три основні загрози. Це загроза, пов’язана зі статусом окупованих територій Донбасу, Конституція, і місцеві вибори.

Вони дуже сильно взаємопов’язані між собою. Це такий вузол.

Ми наче в тиші, тобто ніхто нічого не обговорює. Але що відбувається?

Я думаю, що йде обговорення можливості проведення місцевих виборів на окупованих територіях, хоча публічно про це майже ніхто не говорить.Це потрібно Росії для того, щоб інтегрувати ці території, щоб повісити їх на бюджет України.

По-друге, фактично легітимізувати всіх цих бойовиків, це всеросійське військо – легітимізувати цих російських найманців в Україні. Цього допустити не можна. На окупованих територіях не може йтися про жодні місцеві вибори. Ви ж самі їздили, ви повинні розуміти стан речей. Хто там буде кого вибирати?

Коли політики-іноземці мені кажуть, що треба, щоб просто політичні сили українські знайшли сильних кандидатів, то я питаю: «Сильні – це як? На танку?». Уявити собі вільні вибори там неможливо. Ми сьогодні маємо ту тонесеньку лінію, лінію зіткнення, яка захищає нас від вірусу, пандемії російської пропаганди і безчинства так званих ДНР і ЛНР.

Як тільки ми призначаємо вибори на цих окупованих територіях, ми оцей вірус і аразу поширюємо на всю територію країни.

Ви ж розумієте, як швидко вони інтегруються, як швидко вони зайдуть до органів державної влади.

– Ви розумієте, чому президент може йти на такі поступки?

– Тому що це озвучується таким чином, що це є частиною Мінських домовленостей, що повинні відбутися місцеві вибори на окупованих територіях. При чому до того часу, як будуть звільнені ці території.

Бо наша позиція є така, що вибори на окупованих територіях можуть бути проведені тільки якщо повністю виведені російські війська, повністю відновлено контроль за кордоном, відновлено діяльність українських органів влади – міліція, суди і так далі, відновлено діяльність українських політичних партій там, ну, і далі медіа та спостерігачі. Тоді ми можемо говорити про вибори.

Що вимагає Росія? Вимагає, щоб просто були вибори. А частина міжнародної спільноти каже, що якщо будуть міжнародні спостерігачі, то цього достатньо, щоб провести вибори.

Беззастережно, що цього допустити не можна. Я думаю, що всі це розуміють. Ми не можемо з цим загравати. Бо якщо не дай Боже, ми це зробимо, ми втратимо державність і світ про нас забуде.

– Всі критикують це. Але там також є наші люди. Що з цим робити?

– Треба вести перемовини з міжнародними організаціями, але з позиції сторони сильної. Нам слід казати про те, що в зв’язку з недотриманням статуту ООН, в зв’язку з тим, що був порушений Будапештський меморандум, ми сьогодні маємо цю інфекцію.

Поки ми будемо виправдовуватися, що там наші люди, що для багатьох наших підприємств це єдиний ринок збуту і навпаки, що для тих підприємств торгівля з Україною – це єдиний ринок збуту, ми будемо спливати кров’ю.

У цьому треба чесно собі зізнатися. Жгут накласти і уявити, що цього немає. І будувати, відбудовувати економіку з цієї межі. Навіть ті підприємства, які мають ринок збуту на окупованих територіях, якщо вони перелаштуються, вони швидше стануть успішними, ніж постійно намагатися знаходити способи цієї взаємодії з окупованими територіями.

Взаємодія з окупованими територіями - це все стікання кров’ю.

Наш спосіб їх повернення – це успіх. А поки ми будемо мати цю взаємодію – це взаємодія з чорною дірою. Ми ж розуміємо, що там немає юрисдикції нормальної, там немає державних органів.

– Президент приходить до вас на засідання фракції? Він особисто переконує вас голосувати за свої законопроекти?

– Президент час від часу має зустріч з радою коаліції, коли необхідно підтримати те чи інше голосування. Є формат, в якому президент працює – це Нацрада реформ, де присутні і голови комітетів і лідери депутатських фракцій. У нас, як фракції, тільки один раз була зустріч з президентом.

– Будучи віце-спікером, ви відчуваєте різні центри впливу? Взагалі, як вам працюється?

– Пам'ятаєте, було голосування по Укрнафті, коли ми чотири місяці ми не могли проголосувати, щоб обмежити вплив олігарха Коломойського на держпідприємство. Пам'ятаю, як під час голосування до мене підійшов один депутат і каже: «Ну ти розумієш, що мені доведеться ходити в бронежилеті».

Що мене ще шокувало – це голосування за законопроект «право на справедливий суд». Законопроект був напрацьований командою президента. Ми працювали над поправками, їх було більше тисячі, а профільний комітет засідав півгодини. Тобто ніхто навіть вникати не мав наміру. Депутати не бачили текст, за який голосували, крім кількох людей, які читали остаточну версію.

– Вас не лякає таке ставлення законодавців?

– Не лякає. Це закономірний процес. Тому що ми все ще переживаємо у владі людей з минулої епохи.

– Як ви вважаєте, процес деолігархізації почався? Чи це тільки імітація?

– Треба дивитися реальності в очі і називати речі своїми іменами. І тоді з цим можна буде впоратися.

Олігархи повинні розуміти, що якщо вони хочуть ще через десять років бути успішним у цій країні, то все, що їм залишається – це стати власниками великого бізнесу, і жити за правилами. Через це проходили всі держави. Тільки хтось 100 років тому, деякі тільки зараз.

– Оксано, є така думка, що «Самопоміч» – теж проект Коломойського. Як ви до цього ставитеся?

– Я не знаю, як це коментувати. У нас є стереотип, що всі політичні сили маніпулюються однією людиною. Такі питання змушують виправдовуватися. А я не розумію, чому. Я жодного разу не стикалася з тим, щоб у мене виникла підозра до людей з якими я працюю у фракції.

Чому ніхто не може уявити, що люди могли об'єднатися заради чогось більшого, а не заради досягнення матеріальних цінностей? Я думаю, такі чутки запускаються технічно.

– Чи з'явилася у «Самопомочі» стратегія щодо місцевих виборів, які пройдуть в жовтні?

– Там, де у нас є якісні люди, партія піде на вибори. Там, де наших людей немає, не піде. Вибори – це шанс. Треба дати людям на місцях можливість вибрати того, в кого вони вірять.

І на мій погляд, дуже безвідповідально під політичними шапками і франшизами проводити в парламент людей, які не мають відношення до тієї чи іншої громади. (Наприклад, в 205 окрузі в Чернігові, де балотується Генадій Корбан – ред.)

– Нещодавно був скандал щодо голосування «Самопомочі» по Наливайченку, екс-голови СБУ. Була оприлюднена смс, в якій йшлося, що Андрію Садовому пропонують в обмін на голосування проти екс-глави СБУ...

– Це також була маніпуляція.

Я думаю, що це було зроблено навмисно, щоб відволікти увагу від закону про вибори, від обговорення більше важливих речей. До речі, автор смс-ки, депутат Сергій Висоцький потім вибачився.

Валентин Наливайченко – надзвичайно харизматичний чоловік, розумний, досвідчений, цього ніхто не може заперечити. Але треба говорити про його професійність і ефективність на цій посаді. Ми не оцінюємо його як людину.

Перед тим, як прийняти рішення по голосуванню за Наливайченка, ми запросили його на фракцію «Самопомочі».

Він прийшов, півтори години задавали йому запитання, після цього півтори години обговорювали те, що він представляв.

Вже колишній голова СБУ приніс звіт, який він назвав звітом розслідування злочинів на Майдані. Також документ, який був надісланий в Генпрокуратуру в день, до речі, коли він до нас прийшов. От ми дослідили ці два документи. І на жаль, це все фарс. Ці документи свідчать про абсолютну неспроможність системи і неспроможність ані СБУ, ані Генпрокуратури, ані МВС...

Його призначили для того, щоб він змінив ситуацію. Коли йдеться про розслідування злочинів на Майдані, то перше, що я б хотіла почути від голови СБУ і в принципі від СБУ – це розслідування стосовно ролі самої СБУ під час злочинів на Майдані.

Ми так і не почули відповіді на це запитання, а також на запитання про те, скільки у нас є кримінальних справ за статтею «тероризм, участь у терористичній діяльності». Ви знаєте, що не відкриваються справи за статтею «тероризм» навмисно? Тому що потім ці люди не можуть бути амністовані. А відкриваються за незаконне володіння зброєю, або незаконну участь в воєнізованих формуваннях.

– Чи не здається вам дивним, що фактично сьогодні депутати голосують за урядові законопроекти та президентські. Що вони позбавлені фактично своєї головної функції – законодавчої.

-– Часто порядок денний та процес голосування побудований так, щоб не було часу якісно працювати з законопроектами, вникати.

Навіщо, наприклад, було «гнати» закон про судоустрій і статус суддів? Ми що, бачимо ефективне його впровадження? Чому закон про вибори тягнули до останнього моменту? Я впевнена, що це робиться навмисно, щоб не було якісного процесу обговорення.

Але це принизливо, коли так маніпулюють і депутатів заганяють в кут.

– Чим відрізняється принципово нинішній парламент від парламенту попереднього скликання? Ви відчуваєте якісь якісні зміни у процесі законотворення? Тому що у минулі роки процес законотворення в країні фактично було зруйновано...

– Минулий я спостерігала збоку. Цей – зсередини. Оцінювати складно. Можу точно сказати, що нам ще дуже далеко до того моменту, коли ми можемо назватися Парламентом з великої літери. Це поки тільки зародок парламенту.

Информация о материале

Опубликовано: 08 июля 2015

Я тоді переживав лише про те, щоб мої батьки мали що поховати. Тим більше, що моя мати вже 8 років як сліпа, а от батько помер нещодавно, у квітні. У нього був рак, і його скосило буквально за 2 місяці. О першій годині ночі подзвонив старшому брату і сказав, що всі хто міг – вийшли, тобто фактично дзвонив попрощатися. Батькам я б не зміг такого сказати.

Я народився і живу у Млинові, це Рівненська область. До 2009 року працював у «Беркуті», а потім у приватних охоронних структурах. Коли в серпні мене мобілізували, я спокійно поставився до того, бо диванна війна мені вже набридла: я більше не хотів сидіти і дивитися, як гинуть молоді пацани.

Попросився у воєнкома у свою 80-ту бригаду, бо там колись служив срочку, і через декілька днів вирушив на Яворівський полігон. Пробув там з серпня по жовтень. Спочатку ми поїхали у Костянтинівку, а через деякий час звідти нас почали розподіляти кого куди.

Мене потім неофіційно поставили замкомандира взводу, а зараз ця посада називається - головний сержант підрозділу, звання - сержант.

Наш взвод розбили на пару груп, одні поїхали на охорону штаба в Тоненьке, коли Тоненьке розбомбили, вони перебралися в Водяне. А інші сформовані групи, включаючи мою, помаленьку відправляли в аеропорт. Ми мали сидіти там по два тижні, але вийшло так, що пробули в терміналі з 5 по 21 січня.

Ми заїжджали з соромом, так би мовити, через сєпарський блокпост. Так домовилися керівники, але це було принизливо. Нас супроводжували їхні танки, БТР. Вороги повикидали з машини усі наші речі, передивилися їх, бо більше одного «рожка» на одного солдата провозити було не можна.

Але, незважаючи на це, всі ми дуже туди рвалися. Коли заїхали, розгрузка пройшла дуже швидко. Хлопці, яких ми змінили, поїхали. Спочатку було більш-менш тихо, а приблизно з Різдва почали валити їхні танки, потужно працювала артилерія. 14 січня впала вишка і усі танки зосередилися тільки на нас, тобто обстріли стали більш масивними. Був такий день, коли з обох сторін били 4 танки і одна «Саушка». Ми якраз тримали другий поверх, стояли з хлопцями на посту «Позитив». Єдине місце, куди там можна було сховатися від снарядів танка - це шахта ліфту, вона була з бетону. Хоча танк пробивав і бетон, але там було все одно надійніше. Частенько по нам спрацьовували з СПГ. Одного разу вишукувалися три танки в рядок і тупо били без кінця, навіть на перезарядку не їздили. Просто приїхав КАМАЗ і привіз їм боєкомплект. Наша артилерія намагалася їх крити, але це дуже важко - влучити в танк. В останні дні оборони аеропорту ми взагалі визивали арту на себе, бо то була просто ж#па,а не обстріли. Та ми все одно стояли. І кожен розумів, що має вистояти, будь-що. Хоч з танками нам було важко впоратися, а от зі стрілецької зброї ми сєпарів конкретно «драконили». Вони боялися: спочатку травили нас газами, тільки тоді йшли на штурм. А ми однією рукою закривали обличчя, а другою стріляли. І вони відступали.

Ще до вибуху на терміналі почалася пожежа. Чи то від ВОГів, чи від АГСа загорілася купа сміття, до якого не можна було дістатися, бо там було все заміновано.

Це сталося в районі другого поверху. Там стояв такий дим, що навіть в тепловізор не можна нічого побачити. Спочатку ми думали, що вороги кинули димовухи, для того, щоб штурманути. Ми стали ланцюгом, зосередилися, але коли побачили вогонь, зрозуміли, що то пожежа. Знесли до купи усі вогнегасники, що в нас були. А половина з них не працювала, бо перемерзли. Ми розібрали їх, порошок висипали у якусь ємкість, і хлопці полізли по арматурі, по профілях, щоб висипати цей порошок зверху на вогонь. Йти низом не можна було, бо скрізь були розтяжки. Пожежу вдалося, на щастя, загасити. Якби не впоралися, невідомо чим би те все скінчилося.

18 січня я, Зеник, Вова «малий» і Валєра взяли ящик гранат і ящик ВОГів, пацани нас прикрили знизу, і ми піднялися на 4-ий поверх. А пішли туди, бо побачили на третьому сєпарів. Вони не думали, що ми прорвемося, бо третій поверх був замінований, але ми по сходах піднялися на 4-ий і почали в них кидати гранати. У відповідь почав працювати їхній кулеметник, а коли в метрі від нас вибухнуло 2 РПГ, ми помаленьку почали відходити. Дивно, що жодного осколку в нас не влучило. Поки відходили з монастиря, в наш бік почалася стрілянина з СПГ.

Найслабша газова атака була 19 січня, після неї стався перший вибух.

Мене відкинуло, зірвало з голови каску і накрило стіною. Повезло, що я впав між ящиками з боєприпасами, бо в іншому випадку стіна могла розтрощити голову, але ноги подушило вже тоді. На правій був перелом, на лівій порвало зв'язки.

Я знайшов свій автомат, але він був дуже покоцаний. Мені попався попід руки якийсь «лівий» автомат і це було дуже вчасно, бо після вибуху, як тільки сіла пилюка, сєпари одразу полізли зі штурмом. Я почав відстрілюватися, але буквально хвилин через 5 мені в плече влучила куля і пройшла наскрізь. Вийшла через лопатку і застрягла в броніку. Коли ми відбилися, мене роздяг Ігор Зінич, наш медик. Вколов знеболювальне, дістав цю кулю. Виявилось, що вона закупорила отвір в тілі і завдяки цьому я не втратив багато крові.

Перед другим вибухом ми чули, як вони мінували підвал, як лазили і штробили опорні колони. Але туди нам не було ходу. Незважаючи на це, в нас не було паніки, і ми розуміли, що рано чи пізно вони його підірвуть.

20 січня, коли вибухнуло, за секунду всі попадали вниз, ніхто не встиг навіть зрозуміти, що трапилось. Зверху стеля полетіла на нас. Мені пощастило, що мене завалило тільки по груди. На мене впав боєць, чи то з 93-ої, чи то з 95-ої, він був без ніг, точніше ноги трималися тільки за рахунок штанів. Благав мене «добий», звісно, що я б не зміг цього зробити. А через пару хвилин хлопець все одно помер.

Мене відшукав мій підлеглий зі взводу Зеник. Розкопав, і я помаленьку почав виповзати через завали на колінах, бо там висота була метрів 5. Хлопців довго-довго діставали інших, а крики стояли жахливі: хтось кричав просто від болю, хтось, щоб його не залишали.

Я виповз наверх, на невелику ділянку підлоги, яка залишилася після обвалу. Там збиралися усі наші, туди повиносили поранених і вбитих. І тільки-но я приліг, як з третього рукава мені прилетіло в каску з РПГ. І тут знову пощастило - снаряд тільки чиркнув збоку, зрізав півкаски, а дірка була така, що кулак пролазив.

Важко було дивитись на поранених, багато хто помирав просто на очах. І до ранку тяжких залишилось зовсім мало. Першими за допомогою поїхали Рахман с Зеником. Але до нас практично не можливо було дістатися і ми не могли їх прикрити. Хлопці - великі молодці, намагалися потім прорватися, бо це могло бути дорогою в один кінець для них.

Наступною виходила група з 14 чоловік, залишились тільки ходячі поранені і важкі лежачі.

Я тоді переживав лише про те, щоб мої батьки мали що поховати. Тим більше, що моя мати вже 8 років як сліпа, а от батько помер нещодавно, у квітні. У нього був рак? і його скосило буквально за 2 місяці. О першій годині ночі подзвонив старшому брату і сказав, що всі хто міг - вийшли, тобто фактично дзвонив попрощатися. Батькам я б не зміг такого сказати.

В МТЛБ, яка прийшла нам на допомогу, сєпари пару разів вистрілили з РПГ - і вона згоріла разом з людьми.

Почало світати, я запропонував Сєвєру все ж таки спробувати виходити, він не хотів, довго вагався, але потім погодився. Нам повезло, що ліг дуже густий туман. Ігорьок Брановицький допоміг мені вийти через рукава, сам зі своїми пораненнями я б не впорався. І ми з Сєвєром, а він теж був з пораненою ногою, помаленьку пішли, підтримуючи одне одного. Коли я виходив, розумів, що шанси в нас невеликі, але в полон здаватися дуже не хотілося. В мене був неповний рожок в автоматі, тому я приготував собі гранати, на випадок полону. Бо якби вороги дізналися, що я з розвідки - тим більше розстріляли б.

Я йшов босий, бо після вибухів в мене не залишилось взуття. Сєвєр мені дав свій шарфік і я ним примотав до ноги свого наколінника, щоб не відморозити пальці. Коли вороги стріляли, ми падали, перечікували, а потім рухалися далі. Ось так помаленьку ми пройшли через взльотку. Вийшли в зеленку, там сіли і видохнули, що аеропорт позаду. Ми знали, що зеленка замінована, але знайшли колію, де пройшла техніка і по ній полізли далі. Коли дійшли до вишки РЛС, там де наші корегувальники стояли, вони нас не одразу впізнали, бо ми були чорні, замурзані. Я підняв одну руку, махав, щоб вони в нас не стріляли і помітили, крикнув: «Пацани, це свої!» - а вони нам: «Слава Україні!» «Героям - Слава!» - відповіли ми. Потім хлопці розказали, як до них пройти, бо все навкруги було заміновано. Ми помаленьку пройшли. А там нас закинули в машину і відвезли в Водяне. Розділи, повністю, оглянули. На ногу мені наложили шину і відправили в Селідово, там неправильно наклали гіпс. Потім відправили на пару днів у Дніпропетровськ, обробили кульову рану. А згодом привезли у Вінницю, зробили знімки, в ногу поставили титанову пластину. Там я залишився лікуватися. Попереду в мене ще операція, мають викручувати пластину і ставити на ліву ногу, бо з нею теж якісь проблеми.

Для мене на цій війні прикро те, що солдат не цінують: була інформація, що 19 січня нас мали евакуйовувати зранку, але чомусь, за чиїмось наказом, 90-ий батальйон пішов на штурм Спартака і Монастиря. Ці штурми провалилися і буквально через півгодини після них стався вибух. Я передавав по рації, що потрібно домовлятися про евакуацію з сєпарами, бо пораненим потрібна допомога. А мені хтось відповів у трубку: «А хто ти взагалі такий?»

Відвоював, і тепер треба багато побігати, щоб зібрати необхідні документи. А родини загиблих, а їхні діти? Вони першими заслуговують на пільги і допомогу. В нас є соціальна реклама, яка багато обіцяє, є патріотичні закони, їх приймають, але чомусь не виконують.

Незважаючи ні на що, я все одно не шкодую, що поїхав воювати, бо зробив хоч якийсь внесок. І це перш за все цінують люди. Повернувся додому героєм для своїх батьків, для свого сина, для знайомих, для дітей в школі, для племінників - це важливо. І перед собою не соромно, що не склав руки і не сидів вдома, поки в країні йде війна.

Мені хочеться, щоб це все закінчилося якомога швидше, бо якщо не закінчиться, загине ще дуже багато хлопців - і це найстрашніше.

Информация о материале

Опубликовано: 08 июля 2015