Статьи
«Хочу сказати, що 10,5 млрд грн (коштів місцевих бюджетів. — Ред.) розміщені на депозитах в банках, і це говорить про те, що гроші повинні працювати, а не лежати на депозитах в тих чи інших банках».
Це цитата першого віце-прем'єра, міністра економічного розвитку Степана Кубіва. Мінекономіки і Мінфін запевняють, що в бюджетах міст стільки грошей, що вони не встигають їх витрачати, і було б непогано підкинути регіонам зобов'язань.
Влада міст очікувано відмовляється від додаткових обов'язків. Чиновники запевняють, що у міст нема можливості виконувати їх за власні гроші.
Що насправді відбувається з фінансами великих і малих українських міст і як це пов'язано з реформою фінансової децентралізації?
Не вперше
Історія свідчить, що надлишок грошей в регіонах (профіцит місцевих бюджетів) — звичне явище в Україні.
У 2001-2015 роках місцеві бюджети в Україні показували профіцит 11 разів, зведений і держбюджет — по одному разу — в 2002 році.
У 2008-2010 роках, на які припала економічна криза, місцеві бюджети пішли в дефіцит. Після цього вони з року в рік перевиконували плани за доходами.
У 2015 році відбувся стрибок: порівняно з 2014 роком профіцит місцевих бюджетів збільшився у 2,3 разу — з 6 млрд грн до 14,3 млрд грн. Причина тому — децентралізація. Уряд зважився на неї два роки тому.
Наміри були благими: надати місцевим бюджетам різних рівнів більше повноважень, створити стимули для економічного розвитку територій. Одночасно планувалося «розвантажити» держбюджет від необхідності фінансувати низку регіональних програм, підвищити ефективність використання державних коштів.
У грудні 2014 року разом з бюджетом на наступний рік Верховна Рада прийняла закон про реформу міжбюджетних відносин. Він кардинально змінив фінансові потоки між державним і місцевими бюджетами на користь останніх.
Бюджети різних рівнів отримали тоді додатковий ресурс завдяки таким джерелам.
1. Зміна правил сплати прибуткового податку. Вони закріпили єдині нормативи відрахування ПДФО за бюджетами кожного рівня — 25% зібраного на території податку йде до держбюджету, 15% — до обласних бюджетів, 60% — до бюджетів міст обласного та районного значення, об'єднаних громад.
2. Відрахування плати за адміністративні послуги до місцевих бюджетів.
3. Поява 5-відсоткового збору з роздрібних продажів.
4. Зміна пропорції відрахувань екологічного податку: 20% — до держбюджету, 80% — до бюджетів інших рівнів.
5. Реформа податку на нерухомість (розширення бази оподаткування).
6. Відрахування до обласних бюджетів 10% податку на прибуток, який раніше повністю надходив до держбюджету.
Крім того, місцеві бюджети отримали додаткові бонуси: право на свій розсуд вибирати банки для зберігання та обслуговування власних коштів, самостійно, без прив'язки до держбюджету, затверджувати свої кошториси.
VoxUkraine вирішив проаналізувати, як змінилося фінансове самопочуття міст через майже два роки після старту реформи. Автори зосередилися на аналізі доходів загальних фондів 173 міст обласного та районного значення.
Увага фокусувалася на містах, тому що вони є центрами економічної активності. Фінансові потоки в них найбільш рухливі і максимально чутливі до законодавчих нововведень.
У дослідженні не враховувався Київ. Столиця — місто з особливим статусом, структура його доходів відрізняється від інших міст і порівняння було б некоректним.
Аналіз зроблений на підставі даних Міністерства фінансів. Порівнювалися показники за перші вісім місяців 2014 року, 2015 року і 2016 року. Не враховувалися трансферти з держбюджету.
Феномен найдинамічніших
За підсумками аналізу даних про доходи міст помітна одна тенденція: найбільше зростання доходів за останні три роки показали зовсім не великі обласні центри, а міста з населенням до 100 тис осіб.
Десятка населених пунктів, чиї доходи за останні три роки росли найшвидше, виглядає так.
| Населений пункт | Приріст, % |
| Чугуїв (Харківська обл) | 238,2 |
| Володимир-Волинський (Волинська обл) | 210,8 |
| Хуст (Закарпатська обл) | 209,2 |
| Мукачево (Закарпатскьа обл) | 196,1 |
| Буча (Київська обл) | 192,2 |
| Ковель (Волинська обл) | 188,7 |
| Коломия (Івано-Франківська обл) | 178,3 |
| Первомайськ (Миколаївська обл) | 174,3 |
| Берегове (Закарпатська обл) | 172,6 |
| Сєвєродонецьк (Луганська обл) | 173,3 |
Найповільніше росли доходи в містах Дніпропетровської та Донецької областей.
Так, найнижче зростання доходів показав Вільногірськ, економіка якого максимально залежить від роботи його основного підприємства — Вільногірського ГЗК. Його продукція була основою для виробництва «Кримського титану», виробничі потужності якого залишилися в анексованому Криму.
Восени 2014 року — влітку 2015 року комбінат страждав від силових захоплень тітушок, перейшов з-під управління Дмитра Фірташа під державний контроль.
Основна причина, через яку в списку опинилися міста Донецької області, — війна. Майже два роки військових дій на Донбасі призвели до падіння міських економік та відтоку населення з цих територій.
Також серед аутсайдерів за зростанням доходів — деякі міста Київської, Одеської та Кіровоградської областей.
| Населений пункт | Приріст, % |
| Вільногірськ (Дніпропетровська обл) | 19 |
| Авдіївка (Донечька обл) | 33,8 |
| Дзержинськ (Донецька обл) | 35,1 |
| Теплодар (Одеська обл) | 54,5 |
| Кривий Ріг (Дніпропетровська обл) | 61 |
| Орджонікідзе (Дніпропетровська обл) | 63,7 |
| Славутич (Київська обл) | 64,5 |
| Жовті Води (Дніпропетровська обл) | 66 |
| Знам'янка (Кіровоградська обл) | 69,5 |
| Новогродівка (Донецька обл) | 71,3 |
У міст-мільйонників непогані показники, але жодне з них не дотягнуло до десятки. Наприклад, доходи Харкова за два роки зросли на 98%, Дніпра — на 99%, Одеси — на 115%.
Перш ніж перейти до аналізу причин, чому одні міста виграли від децентралізації набагато більше за інші, автори перевірили, чи не спотворили дані масштабні потоки внутрішньої міграції, викликані війною на сході.
Фактор війни та великої міграції
За даними Міністерства соціальної політики, в Україні близько 1,7 млн внутрішньопереміщених осіб. Це ставить Україну на восьме місце серед усіх країн світу за масштабом міграційних процесів. Автори вирішили перевірити гіпотезу, що зростання доходів низки міст викликане швидким приростом населення.
У такому випадку жителі міст не стали багатшими, адже бюджет міста витрачається на значно більшу кількість жителів. Для цього автори проаналізували, як змінилися доходи міст в перерахунку на одного жителя.
Приріст доходів з початку реформи на одного жителя підтверджує висновки попереднього розділу: найбільше від фінансової децентралізації виграють малі та середні міста.
Наприклад, Яремче і Коломия Івано-Франківської області з населенням менше 10 тис осіб показали за два роки зростання доходів на людину з 2 234 грн до 5 850 грн (зростання — 169%) та з 5 354 грн до 14 901 грн (+178,3%).
Хуст, Чугуїв, Володимир-Волинський та Буча з населенням до 50 тис осіб також увійшли в топ-10 населених пунктів за зростанням доходів на особу.
Як видно з таблиці, найбільше зросли бюджети (в перерахунку на одну людину) містечок з населенням до 10 тис — в середньому у 2,4 разу. За ними йдуть міста з населенням до 100 тис: на кожного їх жителя у 2016 році припадає у 2,2 разу більше бюджетних коштів, ніж у 2014 році.
| Розмір міста | Кількість міст | Середній приріст, % |
| <10 000 | 6 | 141,3167 |
| 10 000-50 000 | 66 | 107,397 |
| 50 000-100 000 | 36 | 120,0833 |
| 100 000-250 000 | 18 | 115,6889 |
| 250 000-500 000 | 11 | 110,7545 |
| 500 000-1 000 000 | 3 | 104,2667 |
| >1 000 000 | 3 | 104,1667 |
Якщо ж глянути на дані в регіональному розрізі, то можна побачити тенденцію: від децентралізації виграли міста, розташовані у західних областях, а програли міста з регіонів, де домінує важка промисловість. Чому так сталося?
| Область | Середній ріст з 2014-го, % | Кількість міст в області |
| Лідери | ||
| Закарпатська | 169,6 | 5 |
| Волинська | 162,1 | 4 |
| Івано-Франківська | 137,5 | 5 |
| Тернопільська | 130,9 | 2 |
| Харківська | 130,6 | 7 |
| Аутсайдери | ||
| Чернівецька | 101,4 | 2 |
| Полтавська | 101,2 | 5 |
| Донецька | 99,1 | 14 |
| Кіровоградська | 95 | 4 |
| Дніпропетровська | 81,5 | 13 |
Мистецтво багатіти
Є кілька причин, чому так розподілилися переможці і переможені.
1. Доходами належить ділитися, або надходження від ПДФО вирівнялися.
Прибутковий податок сплачується за місцем реєстрації, а не за місцем знаходження платника. Бізнес воліє реєструватися у великих населених пунктах, саме з цієї причини великі міста завжди «відтягували» цей ресурс від малих.
Податкова адреса часто не збігається з фактичною адресою. Якщо компанія зареєстрована у Києві, а працює у Бучі, то податки вона платила у Києві.
Після децентралізації змінився порядок сплати ПДФО. Кожен рівень бюджету вправі претендувати на свою частку: бюджети міст обласного значення — на 60%, обласні бюджети — на 15%, держбюджет — на 25%. Київ — виняток, він віддає державі 60% зібраного на своїй території податку, 40% — залишає собі.
Такий підхід змінив потоки від ПДФО між різними населеними пунктами. Великі міста стали втрачати цей податок, малі — почали нарощувати.
Наприклад, у Львові до 2015 року надходження від ПДФО росли, але в 2015 році тенденція змінилася. Коли складався бюджет, очікувалося, що місто збере на 211 млн грн прибуткового податку менше, ніж у 2014 році.
На кінець року вдалося уникнути недобору і зібрати на 6,7 млн грн більше, ніж у 2014 році. Однак для такого великого міста це майже нічого — у минулому зростання було набагато більшим.
Те саме можна сказати про Ужгород і Трускавець: якщо кілька років до цього надходження від ПДФО росли, то у рік децентралізації вони просіли. У звітах про виконання бюджетів цих міст йдеться, що це пов'язано із «змінами нормативів з відрахування прибуткового податку».
2. Нерівномірне проведення нормативно-грошової оцінки землі населених пунктів та ефект масштабу.
Вартість одного гектара землі враховується при визначенні розміру плати за землю. Плата за землю — одне з найбільш значущих джерел доходів місцевих бюджетів. Децентралізація збільшила можливі граничні ставки цього податку з 1% до 3% від нормативно-грошової оцінки (за винятком сільгоспугідь і земель загального користування).
Згідно із законом така оцінка повинна проводитися раз на п'ять-сім років. У різних населених пунктах вона проводиться у різні роки. Відповідно — ефект від неї теж різний.
Якщо велике місто її провело, наприклад, у 2013 році, а мале — у 2015 році (з урахуванням нових ставок після децентралізації), то у малому місті приріст доходів від цього податку був більший — у невеликому місті ефект від оцінки накладеться на ефект від підвищення ставок, тоді як у великому вплив буде тільки від підвищення ставок.
За даними Держгеокадастру, оновлення нормативно-грошової оцінки потребують 3 825 населених пунктів України.
3. Фактор подорожей, або до чого призводить розвиток туристичної інфраструктури.
Серед міст, які показали швидке зростання доходів, — туристичні міста західної України: Берегове, Мукачеве. Туристична активність підживлює торгівлю, розвиток дорожньої інфраструктури, які генерують надходження від 5-відсоткового збору з роздрібних продажів.
4. Переселенці гальмують зростання доходів великих міст.
Активна внутрішня міграція через війну на сході та анексію Криму зіграла проти міст-мільйонників: Харкова, Дніпропетровська і Львова. (Києва — теж, але в даному аналізі автори його не враховували).
Саме ці міста прийняли найбільше переселенців. Тимчасово-переміщені особи (ТПО) — отримувачі різних соціальних пільг.
Через них населення у великих містах офіційно збільшується, але це збільшення не гарантує пропорційного зростання доходів міста. Багато ТПО не працюють або працюють на низькооплачуваних роботах, що не приносить місту значних надходжень. Невеликі ж міста, які не приймали переселенців, виявилися у більш виграшному становищі.
5. Міграція бізнесу із зони АТО, зміщення центрів економічної активності.
Авдіївка, Новогродівка, Дзержинськ — це міста Донецької області, економіка якої постраждала через війну і відплив бізнесу з цього регіону. Інші міста Донбасу також показали повільні темпи зростання доходів.
Інший ефект у Сєвєродонецьку. Після того, як Луганськ опинився під контролем бойовиків, Сєвєродонецьк став центром економічної активності Луганської області (обласний центр перенесено з Луганська у Сєвєродонецьк). Багато компаній з окупованих територій перереєструвалися саме у Сєвєродонецьку.
Невеликий і максимально залежний від держдотацій бюджет міста відчув на собі подвійний ефект: приплив бізнесу посилив ефект від децентралізації. Результат — збільшення доходу від податку на прибуток з 89,2 тис грн у 2014 році до 5,147 млн грн в 2015 році.
Оскільки Сєвєродонецьк знаходиться у нестабільному регіоні, це непоганий показник, хоча до війни з Росією доходи міста від податку на прибуток у різні роки досягали 20-30 млн грн. Підсобили й доходи від збору з роздрібних продажів у розмірі 40 млн грн та зростання доходів від ПДФО.
Витрати призвели до суперечок
У розумінні Мінфіну накопичення ресурсу містами у таких розмірах стало можливим не тільки тому, що вони отримали додаткові джерела доходів, а й тому, що у перші два роки після старту реформи їх не вийшло «навантажити» усіма повноваженнями, якими хотілося.
Реформа децентралізації позначилася жорстким протистоянням у трикутнику «держава-регіони-депутати». Кожна сторона намагалася відстояти свої інтереси.
Так, у грудні 2014 року разом з додатковим ресурсом міста отримали повноваження з фінансування ремонту та утримання комунальних доріг, медчастин і лікарень «Укрзалізниці», шкіл і спортивних закладів. Додалося витрат на культуру і профтехосвіту.
На етапі проходження законопроекту через парламент депутатам вдалося «відбити» спроби уряду завантажити місцеві бюджети окремими витратами. У тому числі вдалося відкласти передавання на баланс місцевих бюджетів витрат з утримання ВНЗ першого та другого рівнів акредитації. Пізніше уряд зазнав невдачі у спробі перекласти на місцеві бюджети фінансування деяких пільг.
Суть проблеми в тому, що у 2015 році Мінфін підготував поправки до Бюджетного кодексу, якими планував перекласти низку витрат на місцеві бюджети. Фінансування пільг на пасажирські перевезення були серед цих витрат.
На етапі узгодження поправок до Бюджетного кодексу парламентський комітет з питань соціальної політики Людмили Денисової ці поправки відхилив. У бюджеті на 2016 рік уряд не заклав гроші на фінансування пільг.
Таким чином, склалася юридично-фінансова колізія: закон дозволяє місцевим бюджетам розраховувати на гроші від держави на пільги, а держава їх і не думала виділяти. Ця проблема стала причиною судових позовів міст до Кабміну.
Реальний ефект від децентралізації помітний не тільки за доходами, а й за витратами. Міста стали помітно більше витрачати на будівництво, дорожнє господарство і транспорт.
Так, Запорізька область у 2015 році збільшила такі видатки на 72% порівняно з 2014 роком — з 181,6 млн грн до 314,1 млн грн, Миколаївська — з 94 млн грн до 192 млн грн.
За офіційними даними, у 2015 році порівняно з 2014 роком витрати міст на ЖКГ збільшилися на 7 млрд грн, капітальні витрати — на 18,6 млрд грн.
В усьому винні гроші
У 2016 році при підготовці бюджету на 2017 рік процес розподілу повноважень також ризикує стати доволі турбулентним.
Мінфін наполягає, що «недозавантаження» місцевих бюджетів функціями призводило і призводить до надприбутків. Міністерство категоричне: їм треба додати витрат.
Дискусії ведуться навколо фінансування пільг, ВНЗ першого і другого рівнів акредитації (пропонується залишити на балансі держави до 2018 року), розмежування сфери відповідальності щодо утримання шкіл (педагогів утримувати коштом держави, персонал — коштом місцевих бюджетів і додаткової дотації).
10,5 млрд грн місцевих рад, які на початку вересня перебували на депозитах у банках, — своєрідна «червона ганчірка» для міністерства. (Перший віце-прем'єр Степан Кубів назвав цю цифру під стенограму у Верховній Раді.)
За офіційними даними, 85% депозитів (близько 6,3 млрд грн) зосереджені на рахунках 20 міст (6% громад). У списку найбагатших 13 міст обласного значення — Запоріжжя, Дніпропетровськ, Вінниця, Львів та Одеса.
Тобто особливо великими депозитами більшість громад не володіє. Тож якщо «дозавантаження функціями» відбудеться без забезпечення додатковим ресурсом міст, які не володіють великими заощадженнями, виникнуть проблеми.
| Рейтинг | Місто | Кошти, розміщені на депозитах, млн грн |
| 1 | Запоріжжя | 724 |
| 2 | Дніпро | 600 |
| 3 | Харків | 520 |
| 4 | Львів | 469 |
| 5 | Одеса | 399 |
| 6 | Полтава | 381 |
| 7 | Чернігі | 372 |
| 8 | Кривий Ріг | 301 |
| 9 | Миколаїв | 300 |
| 10 | Чернівці | 275 |
| 11 | Маріуполь | 249 |
| 12 | Бориспіль | 238 |
| 13 | Суми | 233 |
| 14 | Вінниця | 232 |
| 15 | Черкаси | 226 |
| 16 | Енергодар | 186 |
| 17 | Житомир | 171 |
| 18 | Кременчук | 140 |
| 19 | Комсомольськ | 106 |
| 20 | Біла Церква | 100 |
Між місцевою владою та державою пролягла ще одна лінія конфлікту. Вона пов'язана з планами уряду підвищити мінімальну зарплату до 3 200 грн з січня 2017 року. На це державі потрібно 28,3 млрд грн. Через «фактор 3 200» збільшаться також витрати місцевих бюджетів.
У доопрацьованій редакції проекту бюджету до другого читання Мінфін збільшив медичну субвенцію містам до 55,7 млрд грн (+8,9 млрд грн), субвенцію на освіту — до 52,6 млрд грн (+10,7 млрд грн.) Очікуються також додаткові надходження від єдиного та податку на доходи фізичних осіб, які осядуть на місцях.
Однак цього може не вистачити — можуть виникнути труднощі з фінансуванням витрат, які «спустилися» на міста в процесі децентралізації і забезпечуються коштами міст. Наприклад — на утримання непедагогічного персоналу.
Усе це може уповільнити зростання профіциту на регіональному рівні. Якщо ж передані повноваження не будуть забезпечені доходами, у населених пунктів з мінімальними доходами просто не буде грошей на їх виконання.
Це означає, що окремі програми будуть реалізовуватися не в повному обсязі або не будуть реалізовуватися взагалі — до тих пір, поки не буде знайдений необхідний ресурс.
- Информация о материале
Скорость изменений в современном мире увеличивается практически ежедневно, и надо понимать, что технологические прорывы приносят не только новые перспективы, но и новые социальные вызовы. И связаны они, прежде всего, с кардинальной трансформацией рынка труда, происходящей по мере того, как появляются все новые и становятся невостребованными еще популярные нынче профессии. Как в «Утопии 14» Воннегута, воображаемая река разделит людей на тех, кто двигает прогресс, и тех, кто отброшен этим же прогрессом на обочину. Где окажется Украина? Способна ли она выбраться из бедности и нищеты, сохраняя и наращивая свой главный ресурс — человеческий капитал?
Украина в этом контексте отнюдь не уникальна: со схожими проблемами и вызовами столкнулись многие страны мира. И уже вовсю ищут пути их решения. На прошлой неделе в Страсбурге Совет Европы провел Международную конференцию, посвященную вопросам реформирования систем образования. Большинство стран Западной Европы в последнее время наблюдают, как их хорошие и проверенные временем системы образования отстают от быстро меняющегося мира и перестают выполнять возложенные на них функции. Кадровый потенциал сокращается, получаемые специальности не соответствуют рыночным потребностям, более того, образование не способно защитить людей от популизма, спекуляций и манипуляций общественным мнением.
Если оценивать исключительно количественные показатели украинского образования (охват детей образованием первого уровня, среднюю продолжительность обучения, количество взрослого населения со средним или высшим образованием, бюджетные траты на образование), то Украину можно смело назвать страной с огромным человеческим капиталом. Но если использовать преимущественно качественные критерии, то выводы оказываются неутешительными. Например, в 2014 г. Всемирный банк в рамках своего исследования STEP провел опрос среди работодателей (702 компании из четырех разных секторов промышленности), довольны ли они подготовкой тех кадров, которые приходят к ним на работу? Свыше 60% ответили отрицательно. Из них более 70% недовольны именно практическими навыками сотрудников, около 55% — актуальностью знаний и уровнем умений сотрудников, необходимых работодателю.
Если мы посмотрим на такой показатель, как индикатор функциональной грамотности взрослого населения (умение читать и понимать письменную информацию с постепенным повышением ее сложности), то нас тоже ждет разочарование — результаты украинцев с высшим образованием на треть ниже, чем у граждан стран ОЭСР. Но что настораживает гораздо больше — практически идентичные результаты показали и опрошенные украинцы без высшего образования.
Уже сейчас мы являемся свидетелями того, как сотни людей из-за собственной безответственности и финансовой неграмотности, в погоне за парой дополнительных процентов годовых, отдавали свои деньги не собственно банку («Михайловский»), а связанным с ним финкомпаниям. В итоге парламент принял вопиющее решение обязать Фонд гарантирования вкладов, членами которого упомянутые фирмы никогда не были, возместить «ошуканим» вкладчикам 1,2 млрд грн. Из госбюджета, из денег на образование, медицину, оборону, то есть за счет всех остальных граждан-налогоплательщиков. В свое время с аналогичным рвением парламент принял нашумевший закон №1558 о реструктуризации валютных займов, к счастью ветированный.
С одной стороны, эти события демонстрируют уровень популизма одних политиков и безграмотности других (поддержавших инициативы из-за непонимания). С другой — уровень повальной финансовой безграмотности взрослого населения, имеющего денежные сбережения, ведущего осмысленные жизнь и трудовую деятельность. Впору ли нам порицать голосующих за Brexit британцев и выбирающих Трампа американцев, если мы уже три десятка лет выбираем «МММ» и не делаем выводов?
«Современное образование не имеет возрастных рамок. И говоря об образовании, нам пора отходить от стереотипа, что речь идет о детях и подростках. Люди должны сейчас учиться постоянно, все время обновляя свои знания, — убежден президент Сорбонны Джордж Хаддад, в прошлом исследователь ЮНЕСКО. — ЮНЕСКО в свое время готовило два доклада, каждый из которых содержал предложения о том, как изменить систему образования так, чтобы научить людей жить в меняющемся мире. Теперь мы требуем очередных изменений. Ведь уже не живем в реальности 1992-го и даже не в реальности 2000-го. Мир меняется быстрее, и реагировать мы должны тоже быстрее. Пока мы — близорукие авантюристы. Образование должно помочь нам, глядя в будущее, осознавать ответственность за свои действия. Адаптация человека к постоянным и стремительным переменам сложна, ведь наш мозг, по сути, не очень отличается от мозга древнего человека, он нацелен на циклические, привычные явления. А вот как трансформироваться, адаптироваться к эволюции, которую, кстати, этот же человеческий мозг создает, мы не знаем».
Образование ради образования
Пусть нас не утешают успешные украинские стартапы (в общем-то, единичные) и то, что пятеро украинцев вошли в список Топ-100 новаторов Центральной и Восточной Европы. В реальности ситуация с качеством и релевантностью знаний и умений выпускников учебных заведений критическая, а распространенный миф о высокообразованной рабочей силе в Украине давно не соответствует действительности. Зачастую украинцы получают образование ради образования, часто работая не по специальности и занимаясь трудом, не требующим высокой квалификации. Более того, опросы подтверждают, что годы обучения в школах и высших учебных заведениях уже не воспринимаются украинцами как денежные инвестиции в их будущее. Как данность, как подарок родителей или государства, но не как финансовое вложение, которое в идеале должно принести такие же финансовые выгоды в будущем.
Да, Украина в мировых лидерах по количеству взрослого населения, имеющего высшее образование. Но если в большинстве стран количество высокообразованных людей прямо влияет на рост ВВП, то в Украине эта связь отсутствует. То есть наши инвестиции в человеческий капитал в итоге не приносят ожидаемых результатов. Более того, даже сейчас мы зачастую «инвестируем» в специальности, которые окажутся непригодными уже в ближайшем будущем.
Хваленые украинские IT-специалисты, массово экспортируемые в развитые страны, — это не более чем интеллектуальное сырье (такое же, как и другие наши экспортные статьи). Среди них практически нет высококлассных специалистов — архитекторов сложных систем, аналитиков, оптимизирующих процессы, менеджеров сложных проектов, подавляющее большинство украинских айтишников — инженеры низшего уровня (Junior QA engineer).
Последние пять лет ведущие вузы США пытаются научить компьютер не распознавать, а понимать человеческую речь. Это то, что сейчас делают те самые программисты низшего уровня. Когда (а не если, ибо это только вопрос времени) разработчики завершат этот процесс, украинские айтишники в массе своей останутся без работы.
Но проблема образования не только в его оторванности от рынка труда, утеряна и социальная функция школ и высших учебных заведений. Традиционная школа не учит критически оценивать информацию, работать в команде, взвешивать риски, анализировать и думать. Она, как правило, дает базовый набор знаний, то есть то, с чем вполне справляется Википедия.
Благодаря Интернету в считанные минуты человек может получить практически любую интересующую его информацию. Онлайн-библиотеки, обучающие видеокурсы, лекции по скайпу, семинары, тренинги, курсы. Современные технологии дают людям возможность получать массу знаний вне учебных заведений, а современный мир требует от них постоянного и беспрерывного обучения. В этих стремительно меняющихся условиях, как кость в горле, застряла система классического образования. Она не успевает изменяться и трансформироваться так же быстро, как окружающий нас мир, а ведь призвана готовить к жизни тех, кто будет жить даже не в настоящем — в будущем. Для большинства европейских стран, как и для Украины, актуальна не столько доступность образования, сколько качество знаний и информации, которую преподают детям.
Как научить жить?
«Кризис демократий, снижение доверия к власти, электоральная инфантильность, особенно молодежи, кризис политических партий, рост популизма — вот тренды последних лет, — объясняет экономист The Democracy Index Джоан Хой. — Опросы среди молодежи устрашают, особенно если мы говорим о Северной Америке, все больше молодых людей оправдывают военные режимы и диктатуры. Конечно, есть экономические причины этого — финансовые кризисы, усиливающийся разрыв между бедными и богатыми, проблемы на рынках труда. Но нельзя все сваливать только на экономику. Посмотрите на тренды — мы наблюдаем невероятный рост популярности ультраправых партий во всех без исключения, казалось бы, зрелых странах. Это не только следствие экономических проблем, но и проблем в образовании. Людей, обладающих достаточными для объективной оценки ситуации знаниями, становится все меньше».
По словам исследовательницы, ситуация будет усугубляться, ведь глобализация только усиливает разрыв между поколениями, и многие ценности, являющиеся основой развитых демократических обществ, просто не передаются родителями молодым людям, а школы и вузы не считают нужным преподавание чего-либо выходящего за рамки утвержденных учебных программ.
«Готовить и растить будущих граждан — это ответственность. Но мы должны не просто дать детям набор необходимых знаний, мы должны привить им качества порядочного и ответственного гражданина. Гражданское воспитание уже выведено нами в отдельный курс, в рамках которого мы будем говорить с детьми о гражданской ответственности, о коррупции, о политике, о демократии и равенстве. Конечно, есть классические формы, позволяющие поднять все эти вопросы, — история, право, литература, язык. Но их давно уже недостаточно для того, чтобы вырастить мыслящего гражданина», — считает министр образования Франции Наджад Валло-Белкасем.
Впрочем, не все верят в то, что традиционная система образования способна меняться достаточно быстро, чтобы отвечать требованиям современности. И точечных изменений может быть недостаточно для того, чтобы инвестиции государства и граждан в образование себя оправдали.
«Школа сегодняшнего дня — это школа общества столетней давности, пропагандирующая идеи, далекие от демократии и современного мира. Нынешние школы готовят нас к прошлому, учат рабов, которые должны всю жизнь трудиться на фабрике. Но рабство отменили, а фабрика закрыта. Люди уже не должны работать, как машины. Куда пойдут эти дети? Что они будут делать в мире, к которому не готовы? Да и нести демократические ценности через традиционные иерархические школы невозможно, потому что это очевидное идейное противоречие — вас заставляют недвижимо сидеть сорок минут и говорят вам, что вы свободны», — убежден израильский педагог-новатор Яков Хетц, открывший свыше 30 экспериментальных школ в своей стране. Кроме прочего, в школах Хетца детей учат так называемой социальной мобильности — осознанию того, что мир постоянно меняется, и человеку постоянно могут требоваться новые навыки и умения, для того чтобы работать. А еще готовности менять сферу занятости и не бояться этих перемен.
Недавно был проведен анализ качества украинского образования по результатам ВНО-2016. 15% выпускников не прошли тест по математике, хотя пороговый показатель составлял лишь 9 баллов из 62 возможных. Средний балл по математике равен 21, тогда как по украинскому языку и литературе — 53,2 из возможных 104. При этом проходной балл по украинскому — 23, то есть 22% от максимального. Если бы по математике проходной бал был аналогичным (т.е. не 9, а 13), то треть учеников вообще не прошла бы тестирование по математике. Аналогичные тренды прослеживаются и в отношении других «сложных» предметов — физики, химии, английского и немецкого языков. Конечно, с таким количеством «гуманитариев» вопросов с социальной мобильностью у нас быть не должно, захотят — станут учителями, передумают — журналистами. Вот только на инновационное развитие в таком случае рассчитывать не стоит.
Если раньше страны были озабочены равным доступом к образованию, то сейчас их тревожит не столько охват детей знаниями, сколько глубина этих знаний. Впрочем, пару слов о равенстве на форуме в Совете Европы все-таки было сказано. В странах ЕС, как и в Украине, очевидна разница в оплате труда мужчин и женщин, отличия в продвижении их по карьерной лестнице, в их мотивированности.
«Даже в моей родной Норвегии мы обеспокоены тем, чтобы как можно большее количество детей заканчивало школу, получало образование, как можно раньше выходило на рынок труда, — рассказала премьер-министр Норвегии Эрна Сольберг. — Особенно если мы говорим об образовании девочек. Для них сейчас как никогда важно вырасти самостоятельными и самодостаточными, способными обеспечивать себя и быть независимыми в будущем. В течение последних четырех лет мы удвоили инвестиции в образование, сконцентрировавшись именно на профессиональной ориентации девочек и подготовке их к самостоятельной и успешной жизни». А ведь речь о Норвегии, стране с высочайшим уровнем жизни.
По данным украинского Госстата, за первое полугодие этого года уровень занятости среди украинских мужчин составил 61,4%, женщин — 51,5. Количество экономически неактивных женщин в возрасте 15–70 лет составило 6,7 млн, мужчин — 4,2 млн. При этом в структуре занятого населения по статусам занятости среди женщин доля работающих по найму составила 86,6%, самозанятых — 12,3, работодателей-женщин — 0,8%. Среди мужчин структура следующая: 82,4% — наемные работники, 15,7 — самозанятые и 1,6% — работодатели. Но наше правительство, в отличие от норвежского, судьбами девочек не обеспокоено, не глядя подмахивает учебные пособия о том, что «якщо жінка хоче, то може ще й працювати, але так, щоб робота була творчою і допомагала їй розкривати свої жіночі якості».
Многие отечественные эксперты, в частности из Института демографии и социальных исследований им. М.Птухи, давно говорят о необходимости глубокой и обширной оценки ситуации, которая бы учла и увязала макроэкономические, фискальные, демографические показатели, ожидания и потребности рынка труда, оценку количества и качества специалистов, которые этому рынку нужны. Связала бы воедино системы образования, труда и пенсий, чтобы представить реальную картину того, что происходит с человеческим капиталом в Украине. Более того, в стране есть люди, которые знают, как это сделать, и готовы делать. Вот только во власти никак не найдутся те, кто бы заинтересовался данными вопросами.
* * *
Главной темой 46-го Всемирного экономического форума в Давосе, прошедшего в начале этого года, стала четвертая промышленная революция — слияние классической промышленности с цифровыми технологиями. Согласно опросу 800 лидеров технологических компаний, проведенному специально для форума в Давосе, ключевыми драйверами изменений станут облачные технологии, развитие способов сбора и анализа Big Data, краудсорсинг, шеринговая экономика и биотехнологии. Кроме того, 45% респондентов считают, что в 2025 г. в советах директоров крупных компаний может присутствовать искусственный разум. Согласно подготовленному к форуму отчету, уже к 2020 г. новые технологии производства и повсеместная роботизация лишат работы 5,1 млн чел. Отчасти падение занятости будет компенсировано ее двухмиллионным ростом в инженерных, финансовых и компьютерных специальностях. Уменьшение общей доли человеческого труда на фоне комплексного внедрения автоматизации серьезнее всего скажется на развивающихся странах, где недостаток прорывных технологий до сих пор компенсировался недорогой рабочей силой. Прошедшая в Страсбурге образовательная конференция постаралась дать некоторые ответы на вопросы, поставленные в Давосе...
Украина, стараясь обратить девальвацию национальной валюты себе во благо, все еще пытается привлечь инвесторов дешевой рабочей силой, хотя уже понятно, что это — тупиковая стратегия. И если смотреть в будущее, то ставка должна делаться на подготовку кадров, необходимых экономике нового времени, специалистов, труд которых не может заменить компьютерная программа. Но для этого необходимо в корне менять систему образования. У нашей страны еще есть шанс шагнуть из второй волны индустриализации сразу в четвертую, если она сможет сыграть на опережение и вместо внедрения новых технологий производства, которые уже совсем скоро будут восприниматься как ветхозаветные, сделает ставку на подготовку специалистов, востребованных в недалеком будущем. И начинать нужно именно с образования.
- Информация о материале
Нещодавно нардеп Олександр Біловол отримав в подарунок гроші у сумі 3,726 млн. грн.
Про це йдеться у повідомлені про суттєві зміни, яке опубліковане на Єдиному державному реєстру декларацій.
Згідно повідомленню Біловол отримав гроші в подарунок від Пелагеї Петрівни Савченко.
За даними з відкритих реєстрів, Пелагея Савченко народилася в 1933 році й мешкає у селищі Мурафа Краснокутського району Харківської області.
Варто відзначити, що Біловол народився також у селищі Мурафа. Балотувався він по округу № 180, до якого входить й Краснокутський район.
У своїй декларації за 2015 рік Біловол задекларував, що має у власності три земельні ділянки площею: 2500 кв.м., 976 кв.м. та 2033 кв.м. на території с. Петрівське Краснокутського району.
Також він є власником житлового будинку 349,7 кв.м. у цьому ж селі.
Його дружина Тетяна Біловол задекларувала земельну ділянку 5532 кв.м. та житловий будинок площею 692,90 кв.м. у елітному Козину під Києвом, квартиру площею 236,60 кв.м. у Києві та два машиномісця.
Біловол є власником двох коштовних годинників: Chopard та Breguet. У власності дружини є годинники Chopard та Franck Muller, а також ювелірні вироби.
Щодо транспорту, то Біловол задекларував лише автомобіль «ГАЗ 21 Р» 1969 року випуску.
Дружина має корпоративні права у ТОВ «БАЗІССПЕЦСЕРВІС».
Біловол також має 19 патентів на корисні моделі.
У 2015 році Біловол заробив 247484 грн., а його дружина – 86140 грн.
Але готівкою Біловол має 85000 дол.,130000 грн., а його дружина – 47000 євро.
Варто відзначити, що подарунок від Пелагеї Савченко – це більше , ніж всі збереження родини Біловол.
Як повідомляє видання «Медіапорт», гроші нардепу подарувала його рідна тітка, яка продала нерухомість. Проте, що це саме була за нерухомість, він не повідомив.
Нагадаємо, що раніше Біловол працював головним державним санітарним лікарем України.
- Информация о материале
На днях состоялось закрытое совещание комитета Верховной Рады по вопросам национальной безопасности и обороны. Оно было посвящено расследованию причин гибели двух бойцов батальона «Айдар». По официальной версии, они погибли вследствие вражеского обстрела, однако есть информация, что инцидент случился из-за разрыва мины в миномете украинского производства «Молот».
В течение 1 и 2 ноября текущего года «в результате боевых действий» в зоне АТО погибли двое украинских военнослужащих. Об этом днем 2 ноября заявил спикер Администрации президента по вопросам АТО Андрей Лысенко. К вечеру того же дня на страницах батальона «Айдар» в социальных сетях появилась информация о том, что этими двумя погибшими были «айдаровцы» Сергей Кочетов (позывной «Кот») и Николай Саюк («Француз»). По словам сослуживцев, бойцы «погибли под вражеским обстрелом при выполнении боевого задания» в ночь на 2 ноября. Церемония прощания с ними состоялась утром 4 ноября на Майдане Незалежности, в Киеве.
В этот же день в Верховной Раде во время часа вопросов к правительству депутат от «Самопомичи» Тарас Пастух назвал другую версию причин происшествия: бойцы погибли не от вражеского обстрела, а от разрыва мины в миномете украинского производства «Молот». «По официальной версии, прилетела вражеская мина, и ребята погибли. Но в действительности ситуация выглядит несколько иначе. Вопрос мой, собственно, о том, когда остановится бизнес на войне, на котором сегодня зарабатывает «Укроборонпром»? Речь идет о сегодняшних минометах, которые являются большим достижением «Укроборонпрома» – «Молот». У нас от нашего миномета погибли наши ребята. Эти минометы продолжают дальше использовать в Вооруженных силах. Возникает вопрос: почему мы дальше позволяем, чтобы за наши деньги изготавливался хлам и потом дальше погибали наши ребята?» – спросил у премьер-министра Владимира Гройсмана депутат.
Премьер в ответ пообещал создать независимую группу и изучить вопрос. Уже на следующий день, 5 ноября, пресс-служба Министерства обороны сообщила, что начальник Генштаба Виктор Муженко создал специальную комиссию, которая работает на месте происшествия. И обнародовала первые заключения, подтвердив тем самым слова Пастуха: «По предварительным выводам специалистов, причиной трагедии, приведшей к гибели двух военнослужащих Вооруженных сил Украины, стала детонация боеприпаса в канале ствола».
«Поставили на позицию – отломалась ручка наводки...»
Миномет «Молот» калибра 120 мм изготавливается на киевском заводе «Маяк». Ранее этот завод выпускал одноименные магнитофоны, а теперь входит в состав госконцерна «Укроборонпром». За основу был взят старый советский миномет 2Б11 «Сани». Разработчики, по словам главного инженера «Маяка» Валерия Синицина, пользовались взятой из интернета литературой о 120-мм минометах.
От начала работы над минометом до первых заводских испытаний прошли рекордные три месяца, а еще через два месяца состоялись государственные испытания, по результатам которых было принято решение о серийном производстве.
В 2016 году Минобороны заказало 280 минометов «Молот» стоимостью чуть больше 480 тысяч гривен каждый. Что думают об этом изделии военные, «Апострофу» рассказал командир одного из батальонов ВСУ, находящийся в зоне АТО:
«Пришли к нам эти минометы. Поставили один на позицию – сразу отломалась ручка вертикальной наводки. Нажали пальцем на ударно-спусковой механизм – он согнулся. Я так понял, он вообще из алюминия. Потом поставили на колеса, и пока дотащили с плаца в бокс – это 200-300 метров – колесная тяга рассыпалась. Сейчас их чистим от ржавчины, чтобы механизмы хотя бы начали двигаться. Ну, как может миномет с завода быть ржавым?! Прицелы стоят 1930-х годов. Ну почему тогда их не поставить на минометы времен Великой Отечественной войны? Это хорошие минометы – пускай и старенькие, но хорошие. На складах их море. Вот у меня были старые советские «Сани» . Но мы их «Соньками» называем. Они у нас всю войну прошли, под дождем стояли и никогда не ржавели. Ни один не разорвался, ни у одного ничего не сломалось. Правда, когда уже дальнобойными зарядами лупили – сошки погнулись. Ну, какой тут миномет выдержит. У него всего защита на 500 выстрелов была, а я за сутки по 400 выпускал. Где-то по 20-30 тысяч они у меня выстрелили. И то мы их отправили в ремонтную мастерскую, нам их там выпрямили и вернули. А «Молоты» по полмиллиона стоят. Что мне с ними делать? Несколько миллионов гривен валяются без дела…» – рассказал комбат.
В командовании ракетными войсками и артиллерией (РВиА) отмечают, что эксплуатация «Молота» не отличается от эксплуатации 2Б11. Впрочем, там признают, что украинский миномет создавался в сжатые сроки, кроме того, у предприятия не было опыта по изготовлению такой продукции. «Такая оперативность поясняется тем, что мы долгое время вели активные боевые действия, где интенсивно использовались минометы, которые выходили из строя. Скоротечная разработка и отладка производства минометов обусловили определенные проблемы. В ходе эксплуатации были выявлены определенные недостатки минометов «Молот», сформированы рекомендации по их усовершенствованию. Надеюсь, что производитель ОАО «Маяк» учтет все рекомендации и минометы «Молот» будут долго и эффективно выполнять боевые задачи в боевом составе ракетных войск и артиллерии Вооруженных сил Украины», - сообщили «Апострофу» в командовании РВиА.
Версии следствия
В среду, 16 ноября, в парламентском комитете по вопросам нацбезопасности и обороны прошло закрытое заседание, где представители Минобороны доложили депутатам о ходе расследования инцидента с «айдаровцами». Как рассказал «Апострофу» депутат Игорь Лапин, присутствовавший на заседании комитета, сейчас рассматриваются три возможные причины произошедшего: попадание вражеской мины, взрыв неисправного боеприпаса и двойное заряжание (последнее возможно либо из-за качества предохранителя миномета, либо из-за действий самих бойцов). Версию о том, что бойцам «прилетело оттуда», сначала поддерживал и сам Лапин. Но, увидев на закрытом заседании фотографии с фрагментами разорвавшегося ствола миномета, депутат изменил свое мнение.
«Судя по фрагментам ствола, а также по высоте разрыва ствола, я не исключаю, что было двойное заряжание. Если это так, тогда вопрос в качестве предохранителя. А если его сняли – то почему, на каком этапе должны были надеть и кто это контролировал? То есть в таком случае возникают вопросы по поводу подготовки бойцов, их настрела, обучения, вопросы к офицеру подразделения, который отвечает за боевую подготовку, и к командиру отделения», – сказал он. По словам Лапина, еще одна из версий – стрельба осветительными минами. В этом случае предохранитель снимают.
О проблемах с боеприпасами в армии говорят чуть ли не с самого начала войны (луганский патронный завод остался на территории, контролируемой боевиками). Когда будет готов новый отечественный завод по производству патронов и боеприпасов, до сих пор остается тайной за семью печатями. Всерьез и на высоком уровне о его строительстве заговорили еще осенью 2014 года. Гендиректор «Укроборонпрома» Роман Романов сообщил, что в 2016 году на мощностях киевского предприятия «Артем» планируется запустить производство боеприпасов, в том числе линию по комплектации взрывчатыми веществами ракет и боеприпасов.
Как сообщили «Апострофу» в «Укроборонпроме», концерн готов начать строительство завода по изготовлению боеприпасов, однако ждет средств из госбюджета: «Более 10 вариантов проектной документации и смет для строительства завода готовы и направлены в Кабмин. Сейчас ожидается принятие соответствующего решения, которое позволит приступить к созданию завода по изготовлению боеприпасов».
Пока в Минобороны расследуют причину гибели двух «айдаровцев», на фронте продолжают воевать все теми же «Молотами», используя те же старые боеприпасы.
- Информация о материале
В українських студентів якесь викривлене розуміння Міжнародного дня студентів. Його перетворили на черговий привід розслабитись, відсвяткувати. Чи не в кожному українському виші до цього дня готують вечірки, нічні клуби змагаються між собою на кращу шоу-програму.
Насправді це ніяке не свято. 17 листопада є траурним днем для студентства.
У 1939-му в окупованій німцями Празі було побито сотні студентів, кілька молодих людей страчено. Так трагічно закінчився протест чеських студентів проти окупації.
Тож День студента – це привід згадати звірства нацистів та сміливість студентів.
Ми ж навряд чи колись будемо влаштовувати народні гуляння на честь побиття студентів Євромайдану. То чому святкуємо більш трагічну подію за участі чеських студентів?
У всьому світі 17 листопада – це привід для молодих активістів нагадати про боротьбу за права студентів.
Цього дня Українська правда хоче звернути увагу українських студентів на кілька вітчизняних ініціатив, на прикладі яких інші молоді активісти можуть вчитися відстоювати свої права.
Драгоманівці проти ректора
Ця історія почалася одразу після Революції Гідності. Голова Студентської ради Національного педагогічного університету ім. Драгоманова Лев Левицький згадує, що кістяк групи сформувався саме на ЄвроМайдані:
– Під час Майдану у нас працював Страйком. Два наші студенти входили навіть до Ради Майдану. По завершенні Революції Гідності ми вирішили розвивати країну зі свого будинку, зі свого дому, зі свого університету. Тому пішли у формальні органи – до Студентської ради.
У 2014-му Левицький був активістом Студради. Пізніше очолив студентську профспілку.
З перших днів своєї громадської активності в університеті драгоманівці наголошували на правах студентів. Після перших перемог, як-от цілодобовий доступ до гуртожитку, почали ставити серйозніші питання, зокрема, про умови функціонування бізнес-структур в університеті. У відповідь представники адміністрації почали ставити студентів «на місце»: не ваша справа, не лізьте.
У лютому 2016-го почалася активна фаза протистояння студентів та ректора.
Після візиту до університету міністра освіти Сергія Квіта був звільнений перший проректор, який зосереджував на собі усі фінансово-господарські питання. На нього ректор «просто повісив усіх собак», вважає Левицький.
Новопризначений проректор, хоч і був давнім соратником ректора Віктора Андрущенка, але одразу подав запит на міністерство про проведення повного аудиту університету. Через таку «зраду» і цей проректор був звільнений.
Але подібний запит направили й драгоманівці. Через це ректор налаштував проти них студентів.
– По суті, адміністрація влаштувала розкол серед студентства, – згадує Левицький.
Весною 2016-го на університетській конференції студентів підняли питання про недовіру Студраді. Але голосування провалилося. Одразу після цього на розгляд конференції винесли висловлення недовіри ректору. І це студенти підтримали.
На жаль, для ректора це не мало жодних наслідків. Та й результати аудиту драгоманівці не побачили. Змінився міністр освіти, тему «зам'яли». Однак питання по оренді приміщень, по родинним зв'язкам працівників університету у студентів залишилися.
Тривалий час ці розмови активістів з ректоратом були непублічні. Напругу студенти відчули під час так званого «НПУпротесту».
На початку листопада група студентів захопила будівлю університету, яку керівництво вишу хотіло знову віддати орендаторам – магазину меблів. При тому, що в університеті не вистачає аудиторій, траплялись навіть випадки, коли пари проводили прямо в коридорі. У цьому приміщені студенти провели кілька днів.
Реакція адміністрація на НПУпротест була традиційною: під примусом студентів змусили підписували листи, в яких вони засуджували дії активістів. Зрештою, на словах ректор таки погодився виконувати вимоги активістів, натомість робити це не поспішає.
17 листопада запланована публічна зустріч з ректором. І знову адміністрація тисне і зганяє студентів на цю зустріч, каже голова Студради.
Кому скаржитись на такі дії, Левицький поки не знає. Але не виключає, що студентам доведеться йти до суду.
– У нас не має цілі звільнити ректора, – пояснює УП голова Студради Лев Левицький. – Ми хочемо, щоб наш університет нормально працював. Нам байдуже, хто буде ректором. Головне, щоб дотримувалися принципи, щоб нас чули, розуміли і виконували домовленості. Але якщо ректор не змінить своєї політики, то ми виступимо проти його обрання.
Наступні вибори ректора НПУ Драгоманова заплановані на 2017-ий рік.
Майбутні авіатори проти корупційної системи університету
Донедавна Національний авіаційний університет мало чим відрізнявся від інших. За багато років у цьому виші сформувалася корупційна система, частинками якої були чи не всі учасники освітнього процесу: від ректорату до студентів.
Останнім часом НАУ вже двічі потрапляв до загальнонаціональних новин через корупційні дії керівників. То НАБУ візьме на хабарі чинного в.о.ректора, то прокуратура нарешті направить до суду обвинувальний акт щодо колишнього ректора за його діяльність ще 2007-го.
10 років в цьому виші пропрацювала нинішня керівниця Нацагентства запобігання корупції Наталія Корчак. За увесь цей час вона не була помічена в антикорупційній діяльності в університеті.
Не висовувалися і студенти.
Ба більше, коли у 2013-му активісти партії «Свобода» вирішили провести в НАУ протест з вимогами, які збігалися зі студентськими, останні побоялися долучитися до акції. А представники офіційних організацій тоді особисто тиснули та тих студентів, які хоч десь дописом у соціальних мережах висловлювалися на підтримку протесту. Студрадівці тоді були частиною системи.
Однак наприкінці 2015-го в НАУ з'явилася група активістів, які-таки насмілилися робити щось незалежне від ректорату.
– Це були студенти та аспіранти, які займалися якимись окремими проектами, робили щось корисне для університету, – згадує секретар Наукового товариства НАУ Ксенія Семенова. – Ми зустрілися й обговорили, як ми можемо разом системно працювати над змінами в рідному виші. Взяли новий закон «Про вищу освіту», почитали, і вирішили створювати Наукове товариство, діяльність якого визначена нормами законодавства.
Після цього активісти зібрали конференцію, запросили відомих осіб до Наглядової ради Наукового товариства й провели стратегічну сесію. На ній визначили для себе мету – створювати спільноту активістів та проводити освітні та науково-популярні заходи.
Серед реалізованих проектів товариства – перша конференція TEDxNAU, Літня школа по безпілотникам, курс Дата-аналітики від УКУ та курс програмування CS50.
На певному етапі діяльності учасники Наукового товариства вирішили, що їм не вистачає вільного простору. Іноді свої зустрічі вони проводили у бібліотеці, звідки їх виганяли о 7-ій вечора. Тож активісти вирішили створити свій вільний простір – NAU HUB.
Після однієї з лекцій у NAU HUB щодо студентського самоврядування утворилася Ініціативна група з відновлення студентського самоврядування. Через довготривалий конфлікт навколо посади ректора Студрада НАУ фактично припинила своє існування. Тож група студентів вирішила відновити Студраду, але за новими принципами – демократичне формування та незалежність від адміністрації.
Зробити це Ініціативній групі так і не вдалося. Якщо коротко, то знайшлися інші студенти, які проголосили себе «легітимною Студрадою» і через серію махінацій провели свого ставленика на голову Ради.
Відновити повноцінне функціонування студентського самоврядування в НАУ так і не вдалося.
Проте молоді люди змогли показати приклад, що навіть в прогнилій системі молоді люди здатні на створення чогось якісного нового. Загалом до заходів Наукового товариства НАУ долучилися близько тисячі студентів. Активну участь у діяльності брали 15 молодих людей.
Студенти можуть посунути навіть керівників міст
12 років тому студенти університетів Сум об'єдналися у протесті проти намірів влади об'єднати їхні виші. Ті події назвали Студентською революцією на траві. Наслідком стало створення Студентського братства, яке існує донині.
У 2012-му до цієї організації прийшов студент 2-го курсу Дмитро Тіщенко як звичайний учасник освітнього заходу, а вже за рік він очолив Студентське братство Сумщини.
– В основному ми проводимо просвітницькі заходи, вчимо студентів відстоювати свої права, – розповідає УП Дмитро Тіщенко. – За пару років у нас вчилися до 1000 студентів зі всієї України.
У 2014-му після зміни влади ми відновили Всеукраїнський форум студентського самоврядування. Моделюємо з учасниками різні конфліктні ситуації на рівні університетів, вчимо вирішувати проблеми.
Дмитро наводить один з прикладів ефективності подібних освітніх заходів. На одному з тренінгів з адвокації студентка СумДУ розробила план облаштування велостоянки у своєму виші. З цією ідеєю вона звернулася до ректорату, буквально задовбувала адміністрацію півтора роки – але свого домоглася.
Цього року Студентське братство Сумщини записало собі в актив ще одну перемогу.
Місцева влада хотіла відібрати приміщення у Центру дозвілля молоді. Після появи відповідного рішення студенти разом з партнерськими організаціями пішли в мерію. У результаті відповідального заступника мера відсторонили від роботи з молоддю, а Центр залишили в спокої.
На початку цього року Дмитро з ознайомчим візитом побував у Британії, вивчав діяльність Students union of Northumbria University. Каже, що на прикладі цього Студентського союзу підтвердив свою гіпотезу: органи студентського самоврядування не мають займатися організацією дозвілля студентів. Натомість вони мають допомагати розвиватися різноманітним творчим об'єднанням студентів.
«Стосовно перспектив українських ОСС скажу так: звичайно, нам далеко до подібних прикладів з фінансуванням – гуртожитками, фітнес-центрами і пабами на балансі студентських організацій. Проте в одному я переконаний точно: якщо обрати кращі практики, відкинути скептичні думки, і впровадити хоча би структурні зміни – зробимо серйозний крок вперед».
Ці рядки Дмитро писав ще в Британії. По поверненні в Україну з новим натхненням взявся за справу.
От тільки нові ідеї та проекти Студентського братства Сумщини так і залишилися регіональними, для місцевих студентів.
Справа у тому, що студентські лідери України досі тільки вчаться об'єднуватись на національному рівні у стійкі структури. Та й на рівні університетів наведенні у цьому матеріалі студентські ініціативи залишаються, скоріше, виключенням з правил. Студентів легше зібрати на тусовки до Дня студента, ніж організувати проти свавілля ректорів.
Щоправда цих «виключень» стає все більше.
І рано чи пізно, окремі ініціативи перетворяться на системні зміни.
- Информация о материале
Украинская политическая повестка дня до конца т.г. будет во многом определяться несколькими событиями. Первое — смена власти в Вашингтоне и следующий за ней крайне нестабильный геополитический контекст. Второе — прохождение Петром Порошенко «экватора» своего президентского срока и вызванная этим обстоятельством мобилизация всех политических игроков от власти и оппозиции. И если интерес первых — обеспечить Петру Порошенко второй президентский срок, то интерес вторых — всеми силами помешать этому процессу, вплоть до инициации политических кризисов и заключения самых неожиданных альянсов. Наконец, третье — это отсутствие прогресса в освобождении оккупированных территорий от агрессора на фоне неэффективного процесса мирного урегулирования и сохраняющихся рисках эскалации конфликта.
Выбранная руководством страны тактика затягивания принятия стратегических решений по Донбассу исчерпывает себя. Антитеррористическая операция превратилась в затяжную историю, прогнозировать окончание которой сегодня не представляется возможным. Международные посредники настаивают на скорейшей имплементации принятого ранее закона об «особом статусе», что приведет террористические организации к обретению легитимности и субъектности в украинском поле. Ради реализации подобного плана Москва может пойти на замену одиозных лидеров и даже отказаться от раздражающих названий «ДНР» и «ЛНР». Если этот сценарий осуществится, то продолжение (обострение) конфликта между Украиной и Россией будет однозначно трактоваться миром как гражданская война, а не как следствие российской агрессии.
Может создаться впечатление, что в части деоккупации власть сегодня вступила в цугцванг — ситуацию, при которой каждый последующий ход будет только усугублять позиции игрока.
Однако ситуацию можно выправить через переформатирование всей политики в отношении оккупированных территорий и законодательного закрепления деоккупации как основной стратегической цели государственной политики. При этом под деоккупацией следует понимать комплекс мер, направленных на обретение украинского суверенитета над международно признанными границами государства, который реализуется путем ослабления оккупанта и минимизации его стратегического влияния на украинские территории.
Данный текст призван задать рамки дискуссии о деоккупации Донбасса и Крыма, а также систематизировать основные пункты и развилки на этом пути.
Первая развилка — это юридический статус аннексированных и оккупированных территорий. Действующий сегодня подход — разделять проблематику Крыма и Донбасса. Правовой статус Крыма регулируется Законом Украины №1207-18 от 15.04.2014, а правовой статус отдельных районов Донецкой и Луганской областей — Законом Украины №1680-18 от 16.09.2015. Сравнивать эти нормативные акты не представляется корректным, да и исторический контекст их принятия слишком разный. Если «крымский акт» фактически констатировал утрату украинского суверенитета над этой территорией и регламентировал, насколько это возможно, прикладные вопросы интеграции в Украину вынужденных переселенцев, то пакет законов об «особом статусе» отдельных районов Донецкой и Луганской областей принимался по итогам Минска-1, и имел своей главной целью деэскалацию насилия.
Несмотря на то, что данный закон голосовался впопыхах, а его принятие сопровождалось беспрецедентными уличными волнениями, он обозначил путь восстановления украинского суверенитета через проведение выборов и имплементацию временного (сроком на три года) особого порядка устройства власти в отдельных районах Донецкой и Луганской областей. Однако на практике закон так и не был реализован из-за хронического нарушения «нулевого пункта» всех проектов деэскалации — пункта о прекращении огня.
Таким образом, все предпринимаемые до этого дня попытки восстановления украинского суверенитета над оккупированными территориями не увенчались успехом. Более того, в реальности оккупированные территории оказались сегодня под тотальным управлением агрессора — т.е. Российской Федерации.
Общее между Крымом и Донбассом состоит еще в том, что проблемы, с которыми сталкиваются жители оккупированных территорий, стали во многом одинаковыми. И в Крыму, и в Донбассе фактически сформулировано рублевое пространство. Кроме того, агрессор сохраняет фактическую монополию на информацию и образование. И там, и там действует параллельная система социального обеспечения. А жизнь регламентируется местными, не украинскими, нормативными актами. Наконец в Крыму, и все чаще в Донбассе, отказ от украинского гражданства может стать фактором выживания. Эти проблемы нуждаются сегодня в качественно новом законодательном регулировании со стороны Украины.
Соответственно, первую развилку можно сформулировать так: следует ли уравнять Крым и Донбасс в статусе оккупированных территорий и перенести полноту ответственности за социально-экономическое положение этих территорий на страну-агрессора, или же эти процессы должны быть разведены?
Исторически Украина избрала второй путь. Но он показал свою явную неэффективность. Надежда на то, что Россия резко ослабит хват и добровольно покинет наши земли — минимальна, а потому не может лежать в основе государственной стратегии. Тем более исторический опыт говорит о том, что Россия никогда не уходила добровольно с оккупированных ею территорий. Более того, из Приднестровья, Абхазии и Южной Осетии Россия не ушла, а, наоборот, основательно там закрепилась посредством легального военного присутствия.
Выбор же первого пути откроет перед Украиной множество возможностей. Во-первых, признание факта оккупации на законодательном уровне назовет все вещи своими именами. Петр Порошенко не раз заявлял о том, что военной альтернативы минским соглашениям не существует. Но если это так, то почему мы продолжаем АТО? А если это не так — почему мы не наступаем?
Во-вторых, признание факта оккупации позволит наделить Россию статусом страны-агрессора. Это облегчит Украине задачу по открытию юридического фронта против РФ во всех возможных мировых судебных инстанциях. Главных целей две: классифицировать как можно больше преступлений, совершенных оккупационными войсками и их сателлитами как военные, и преступлений против личности; определить финансовую оценку факта оккупации и обусловленной этим упущенной прибыли. Это долговременные процессы, которые следует отнести к обеспечивающим мероприятиям деоккупации, а не основным. Но эффект от которых крайне важен для укрепления морального духа украинских граждан.
Ну и, в-третьих, одинаковый правовой статус Крыма и отдельных районов Донецкой и Луганской областей не позволит украинским политикам решить одну проблему за счет другой. Минский процесс на сегодняшний день не предполагает решение проблемы Крыма. В то время как его аннексия является первопричиной наложения и пролонгации международных санкций в отношении России.
Поэтому Россия всегда будет добиваться разделения вопросов Крыма и Донбасса. Интерес же Украины состоит в том, чтобы деоккупация Крыма и Донбасса происходила синхронно.
Вторая развилка может быть сформулирована так: жители оккупированных территорий — коллаборанты или заложники? Российская агрессия в Донбассе, равно как и аннексия Крыма, являются во многом беспрецедентными. Накопленный мировой опыт урегулирования конфликтов не всегда применим к нашему конкретному случаю. Очевидно одно: конфликт в Украине инспирирован извне (его отправной точкой стала аннексия Крыма, а следствием — доминирование России на оккупированных территориях), и поэтому он никак не является гражданской войной. С этой точки зрения граждане Украины, проживающие на оккупированной территории, — заложники.
Одна из основных задач деоккупации — предоставление гражданам с оккупированных территорий возможностей для свободного попадания на контролируемую территорию. Для этого каждый украинский гражданин должен получить право безусловного, т.е. не требующего наличия пропуска или других дополнительных условий, въезда на контролируемую территорию. В то время как обратный процесс должен сопровождаться контролем и осуществляться на пропускной основе.
Исходя из установки о заложниках, коллаборационизм с оккупационной администрацией населения не может и не должен быть автоматически классифицирован как преступление. Но это не означает, что период оккупации должен быть наполненным правовым вакуумом.
Вопрос справедливости и правосудия в процессе деоккупации должен быть разрешен в судебном порядке. Для достижения этого результата правоохранительным органам необходимо проделать тщательную работу по фиксации преступлений, совершенных на оккупированных территориях, чтобы потом, перефразируя классика, «никто не ушел безнаказанным». После возобновления работы судебной системы, именно она будет решать степень вины и ответственности каждого отдельного гражданина в событиях, начавшихся весной 2014 г.
Между тем, одним из пунктов минских соглашений является амнистия для «участников событий, имевших место в отдельных районах Донецкой и Луганской областей». Проблема актуальна и для Крыма. Позиция государства по этому вопросу должна быть однозначной — амнистия должна расцениваться как акт примирения и доброй воли, поэтому ее применение возможно только в отношении лиц, вина которых была доказана в ходе судебного процесса, и которые не совершали тяжких и особо тяжких преступлений. И это — ключевой момент деоккупации.
Третья развилка во многом вытекает из второй и звучит так: должны ли жители оккупированных территорий иметь больше прав, чем остальные граждане Украины? Вопрос противоречивый, особенно учитывая накопленный конфликтный потенциал в обществе.
За историю конфликта государство посылало противоречивые сигналы гражданам на оккупированных территориях. С одной стороны, вынужденным переселенцам были предоставлены материальные стимулы (хоть и в минимальных размерах) для переезда на контролируемые территории. С другой стороны, пропускной режим и необходимость регистрации в качестве переселенца на контролируемой территории для получения пенсий и пособий создали дополнительные проблемы гражданам и стали причиной их недовольства властью.
Интерес государства состоит в том, чтобы большинство граждан, выбравших сердцем Украину, жили в Украине. Основным препятствием для этого является отсутствие жилья. Следовательно, пакет поддержки переселенцев должен включать в себя обязательство государства по предоставлению им жилья и пакета «подъемных» выплат. Также переселенцам необходимо делегировать право на повторную приватизацию полученного ими от государства жилья.
Что касается других мер по адаптации вынужденных переселенцев, то здесь необходимо сохранить действующие льготы по зачислению в учебные заведения. В условиях информационной изоляции единственным доверительным каналом коммуникаций с оккупированными территориями является неформальное общение внутри малых групп. Этот инструмент коммуникаций менее всего подвержен тоталитарной пропаганде. Государство должно использовать его для продвижения своих целей.
Не менее важно сохранение на контролируемой территории эвакуировавшихся вузов и культурных институций. Именно эти субъекты станут впоследствии центрами притяжения граждан из оккупированных территорий. Эти же учреждения должны быть вовлечены в процесс выработки новых смыслов для жителей как оккупированных, так и неоккупированных территорий.
Четвертая развилка касается экономики — блокировать оккупированные территории или торговать с ними? Основной задачей деоккупации в части экономики является постоянный рост издержек оккупанта на содержание территорий. Именно в этом состоит смысл введения ограничений на свободную торговлю, и он должен сохраниться.
Исключением из правила должно стать снятие ограничений на провоз продуктов и медикаментов. Поставки остальной номенклатуры товаров должны быть ограничены. Строительные материалы, топливо и любое технологическое оборудование может быть поставлено на оккупированные территории только международным некоммерческим посредником в виде гуманитарной помощи.
Наконец, пятая развилка формулируется так: кто должен финансировать оккупированные территории — Украина или Россия? С одной стороны, специфика Донбасса в части обеспечения региона энергетическим сырьем и водоснабжением делает крайне затруднительным размежевание с оккупированными территориями и обеспечение энергетической независимости сопредельных контролируемых районов. Крым, даже с учетом ввода в строй новых энергетических мощностей, все равно будет оставаться энергодефицитным, и это серьезно отразится на уровне развития полуострова.
С другой стороны, существующая система взаиморасчетов является теневой и способствует коррупции. Для ее исправления необходимо делегирование полномочий по обеспечению и проведению расчетов за поставки энергоносителей и воды независимому международному некоммерческому посреднику, который сможет сформировать прозрачные договорные отношения с поставщиками и потребителями энергетического сырья.
Отдельный блок деоккупации касается отношений с Россией. Деоккупация предполагает не борьбу пропаганды против пропаганды, а распространение в среде оккупированного населения, равно как и иностранных аудиторий, постоянного сомнения в состоятельности России.
Ведь обе целевые группы хорошо знают, что одной из существенных черт современной России является не экспорт ею углеводородов, а экспорт ею рисков. Для жителей Донецка сегодня очевидно, что российское военное присутствие принесло очень много рисков и отбросило регион на десятилетия назад в своем развитии.
Для мирового сообщества также очевидны риски, вызванные резкими действиями России на мировой арене. Но еще больше западные аудитории недовольны милитаристской риторикой Владимира Путина и его опасными шагами из серии одностороннего выхода из соглашения с США о переработке оружейного плутония.
Тема рисков, исходящих от России, сегодня находится в фокусе внимания ведущих глобальных фабрик мысли. Этот канал коммуникаций не подпадает под влияние массовой российской пропаганды, и поэтому он должен быть задействован государством для дискредитации противника.
Военная составляющая деоккупации не менее важна, чем политическая. Украина должна быть готова использовать исторический момент ослабления России для перехвата инициативы в военном театре действий и изменения его параметров в свою пользу. Поэтому усилия украинских милитарных специалистов и аналитических центров должны быть сосредоточены на моделировании как можно большего числа стратегий наиболее эффективного сценария деоккупации.
Итак, прохождение указанных выше развилок составляет «стартовый пакет» деоккупации. Его задача — снизить конфликтный потенциал и создать задел для дальнейшего движения.
Ключевым вопросом, между тем, остается вопрос субъекта. К сожалению, с момента начала российской агрессии государство так и не создало субъекта, способного стать драйвером деоккупации. По логике вещей, функции выработки государственной политики в этом направлении были делегированы Министерству по делам временно оккупированных территорий и внутренне перемещенных лиц. А ресурсное обеспечение процесса было делегировано подведомственному министерству Агентству по вопросам восстановления Донбасса.
Не прошло и полгода, как министерство, судя по новостям из СМИ, определилось со своими приоритетами и даже подготовило план ближайших мероприятий. Однако меры, предлагаемые сегодня ведомством, носят откровенно половинчатый характер. Они не объединены единой стратегической логикой и являются не более чем компиляцией тактических пожеланий различных органов власти и групп интересов.
Среди предложенных 15 первоочередных мероприятий сложно выбрать приоритетные. Например, для уменьшения коррупции на блокпостах установить системы видеонаблюдения и проводить антикоррупционные тренинги среди военнослужащих. Для поддержки бизнеса, оставшегося на неконтролируемой территории, предлагается разработать пакет стимулов для облегчения отчетности и развития. Для облегчения выплаты зарплат сотрудникам госкомпаний предлагается выработать совместный механизм с «Укрзалізницею».
Еще предлагается строить торговые центры и рынки вблизи КПП и даже открывать в приграничных населенных пунктах центры предоставления административных услуг. Особо выделена необходимость создания условий для занятия жителей оккупированных территорий физкультурой и спортом.
Однако для реализации этого пакета мер совсем необязательно иметь целое министерство. И совершенно очевидно, что описанные выше шаги никак не могут считаться государственной стратегией. Во главу угла работы ведомства должна стать деоккупация, хотя этот термин отсутствует среди всех 48 направлений работы, перечисленных в кабминовском положении о МинТОТе.
Поэтому основной задачей министерства в части государственной стратегии является консолидация предложений по деоккупации от всех заинтересованных сторон и трансформация этого массива в новый «тоннельный» закон о деоккупации.
Тоннельный — означает закон, уточняющий понятия и вносящий определенность в уже принятые нормативные акты. Его отличие от всех остальных законов состоит в охвате, консолидации всех необходимых норм в одном месте, а также ликвидации дублирования функций и полномочий.
На основе этого закона Министерство сможет в дальнейшем разработать необходимые государственные программы — особенно в части перезагрузки отношений с переселенцами и в части юридического преследования агрессора.
Что же касается дальнейших шагов в рамках процесса деоккупации, то они предполагают ответ на вопрос: «Ваши первые 100 дел после возобновления украинского суверенитета над оккупированными территориями?». Это, на самом деле, ключевой вопрос. От ответа на него зависит, в том числе, наша переговорная позиция сегодня. А это тема уже для нового разговора.
- Информация о материале
Страница 323 из 1561
