Статьи

В начале прошлого века в Европе бытовал анекдот о миссионере, проповедующем христианство среди туземцев-готтентотов. Пастырь спрашивает одного из аборигенов, в чем разница между добром и злом. Простодушный дикарь отвечает: «Если сосед уведет у меня коров – это зло, если я уведу коров у соседа – это добро».

Что можно сказать в защиту высмеиваемого туземца? По крайней мере, он честен с самим собой. Хотя его мировоззрение предельно субъективно, он не пытается убедить себя в обратном.

Хуже, когда дикарская практика сопровождается псевдовзвешенным подходом. Сменив набедренную повязку на деловой костюм, абориген начинает доказывать себе и другим, что никакого увода соседских коров не было: коровы наши испокон веков, они сами вернулись в законное стойло, и от этого выиграли все, включая соседа…

Субъективизм, натужно маскируемый под объективную позицию, выглядит намного отталкивающе, чем наивные готтентотские рассуждения о добре и зле.

В современном обществе объективность стала абсолютом, синонимом цивилизованности и трезвого разума. Каждый из нас претендует на объективное мировосприятие. Однако в реальной жизни это достижимо далеко не всегда.

Мы крайне редко бываем объективными, когда речь идет о близких, родных, любимых людях – и ждем от них такого же субъективного отношения, а не беспристрастного взвешивания наших достоинств и недостатков. И уж тем более невозможно оставаться объективным, когда ты втянут в военное противостояние, и под угрозой оказалось все то, что тебе дорого.

Каким бы продвинутым ни был наш современник, война неумолимо ставит его в положение бедняги-готтентота. Если враг уничтожает тебя – это зло. Если ты уничтожаешь врага – это добро, поскольку иначе он уничтожит тебя.

От этой логики никуда не скроешься, и все происходящее будет неизбежно восприниматься через призму двойных стандартов. На войне не бывает одинакового отношения к своей и неприятельской крови, к своим и вражеским слезам.

Страдания собственных фронтовиков-добровольцев выглядят ужасной несправедливостью; страдания гражданских по другую сторону фронта – заслуженным возмездием.

Ребенок, позирующий с военной атрибутикой, вызывает искреннее умиление, если он свой («Маленький мужчина! Будущий защитник Родины!») и столь же искреннее негодование, если он неприятельский («Кошмар! С детства выращивают пушечное мясо!»). Это абсолютно естественно.

В последние три года со всем этим пришлось столкнуться сражающейся Украине. И когда война вошла в нашу жизнь, оказалось, что не так-то просто признать свою субъективность. Многие из нас – в том числе видные отечественные интеллектуалы и лидеры мнений – по-прежнему ее стесняются.

Всецело поддерживая свою страну, мы пытаемся выступать в роли объективных наблюдателей. Нам хочется быть беспристрастными судьями, неизменно выносящими вердикт в пользу Украины.

Но за иллюзию объективности приходится расплачиваться самообманом, бегством от реальности и постепенной интеллектуальной деградацией. Ибо трезвый рассудок в военное время неотделим от осознанного субъективизма.

Субъективность позволяет принимать войну такой, какая она есть. С обоюдными прегрешениями, неизбежными жестокостями с обеих сторон, без прикрас и ложных сантиментов. И с пониманием очевидной вещи: воину, защищающему нас, простительно многое из того, что не прощается врагу.

Но, претендуя на «объективность», мы не можем поддерживать наших парней лишь потому, что они наши. Мы должны доказать себе, что все они – ангелы в белых перчатках, и хороши объективно. Приходится отметать любую неудобную информацию, старательно вытеснять ее из сознания, прятаться от нее за бастионами лжи и недомолвок.

В современном информационном обществе, где тайное легко становится явным, это особенно неблагодарное занятие.

Субъективность позволяет обойтись без карикатурной демонизации противника. Твой враг плох уже потому, что противостоит тебе, – и этого вполне достаточно, чтобы сражаться с ним и стремиться к победе. Важен не его облик, а его позиция, несовместимая с твоей. Казалось бы, что может быть проще?

Но в погоне за «объективностью» мы начинаем убеждать себя, что наш враг – не просто наш враг, а средоточие всех мыслимых и немыслимых пороков, и именно поэтому он заслуживает поражения. Он – заведомый дегенерат и продукт генетического вырождения; презренный мокша, только прикидывающийся славянином; в его истории нет ни единого светлого пятнышка, а его культура примитивна и вообще выдумана!

Так множатся горы пропагандистского мусора, не приближающего победу Украины, но плачевно сказывающегося на интеллектуальном состоянии нашего общества.

Субъективность позволяет адекватно оценить свое место в современном мире. Пускай наша страна не является центром Вселенной, пускай мы не спасаем человечество от Мордора – но Украина сражается за право быть собой и самостоятельно выбирать свой путь. С нашей субъективной точки зрения это более чем веская причина для борьбы.

Однако украинцу, стремящемуся к «объективности», этого недостаточно. Чтобы со всех сторон наша позиция выглядела еще обоснованнее, воюющая Украина должна защищать не только себя, а как минимум европейскую цивилизацию.

Мы рисуем искаженную картину мироздания, где нет ничего важнее украино-российского конфликта, и ждем, что на Западе наша война будет восприниматься точно так же – ведь это объективный взгляд на происходящее! А затем оказывается, что западные союзники видят мир иначе.

Приходит разочарование, непонимание, поиски #зрады на ровном месте и бессмысленные истерики, только вредящие Украине.

Да, нам, просвещенным детям XXI века, нравится взирать на вещи с высоты собственной цивилизованности и объективности.

Но если ты искренне поддерживаешь воюющую Родину и продолжаешь считать себя полностью объективным, это свидетельствует лишь об одном – о постепенной утрате связей с реальностью.

И вернуться в реальный мир можно только одним путем: признав и приняв свою субъективность. Неизбежную и естественную, как сама жизнь.

Информация о материале

Опубликовано: 02 июня 2017

18-го травня, Верховна Рада не змогла дати достатньо голосів за проект постанови РНБО, яким пропонувалося ввести санкції проти Віктора Януковича та його оточення. Проект постанови №5350 кілька разів ставили на голосування, однак він так і не зміг набрати потрібної кількості голосів. У підсумку в парламенті знайшлося лише 206 депутатів, які виявили бажання його підтримати.

Провину за провал голосування громадськість поклала в першу чергу на правлячу фракцію Блоку Петра Порошенка, оскільки відразу 35 депутатів з цієї фракції не дали свої голоси на підтримку законопроекту. Цих голосів у підсумку й не вистачило для того, щоб все-таки ввести санкції проти Януковича, Азарова, Пшонки, Іванющенка та інших яскравих представників знесеного Майданом режиму. Адже якщо від Оппоблока та «Відродження», які складаються з колишніх «регіоналів», ніхто не чекав підтримки санкцій, то БПП був просто зобов'язаний голосувати.

Втім, якщо розібратися в ситуації, стає ясно, що нічого дивного не відбулося. Більшість депутатів, які відмовилися голосувати за санкції, представляють колишню партію УДАР. У кулуарах таку позицію «ударівці» пояснюють просто - серед інших у списку санкцій значиться ім'я Дмитра Фірташа, якого називали спонсором партії Віталія Кличка. Здавалося б, УДАРу, як самостійної політичної сили, давно не існує. Однак, в день голосування привид цієї партії блукав у кулуарах парламенту.

Зі схожої причини не голосував за санкції і нардеп Олег Недава, який вважається людиною Юрія Іванющенка та відкрито підтримує його на своїх брифінгах. Фракція БПП у своїй заяві позицію Недави по Іванющенку засудила, але далі слів справа так і не пішла. Окремо варто відзначити також відсутність в списку тих, хто голосував, представника президента в парламенті та дружини Генерального прокурора Ірини Луценко. Ця обставина також не виглядає випадковою на тлі очевидного «зливу» справи Іванющенка прокуратурою.

Скандальне голосування у Верховній Раді за часом майже збіглося з іншим, не менш резонансним інцидентом. 16 травня прес-секретар Юрія Луценка Лариса Сарган заявила, що ГПУ не знайшла доказів причетності Юрія Бойка до розкрадання коштів під час закупівлі легендарних «вишок Бойка» у 2011 році і не планує оголошувати йому підозру.

«Слідством на даний час не встановлено фактів підписання від імені Бойка Ю.А. документів (наказів, листів, протоколів, погоджень тощо) щодо проведення закупівель СПБУ, а допитані в ході досудового розслідування свідки про безпосередню його причетність до злочинної схеми закупівлі платформ за завищеними цінами не повідомляли, у звязку з чим прямих доказів щодо такої участі не здобуто і проект повідомлення про підозру не складався», - говорилося у докладній записці на им'я Генпрокурора Юрія Луценка, скан якої оприлюднила Сарган.

На цей крок прес-секретарка Луценка пішла після того, як народний депутат Сергій Лещенко в черговий раз звинуватив ГПУ в навмисному зливі справи Юрія Бойка. В ході свого брифінгу Лещенко заявив, що за рік перебування на посаді Генпрокурора Луценко, він фактично вивів Бойко з-під удару.

«Луценко не тільки нічого не вжив для притягнення Бойка до відповідальності, але й навіть поховав ті розслідування, які були відносно Бойка зроблені в нетрях прокуратури до приходу Луценка на посаду”, - заявив Лещенко.

При цьому він показав подання на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання та арешт народного депутата Юрія Бойка. За словами Лещенка, документ був підготовлений ще у 2015 році, але тодішній Генпрокурор Шокін заблокував його. Після того як Шокіна відправили у відставку, а замість нього призначили Луценка, Лещенко надіслав новому Генпрокурору копію подання та став розпитувати про хід справи, але Юрій Віталійович відмовився визнати, що розслідування проти Бойко взагалі існує.

“Очевидно, існує корупційна змова на рівні генерального прокурора та керівництва Опозиційного блоку”, - підкреслив Лещенко.

Цікаво, що в Генпрокуратурі існування документа, який демонстрував Лещенко, не визнають взагалі. Але як би там не було, незалежно від того, існувало подання чи ні, факт залишається фактом - справу Бойка поховано.

Ще в березні на свободу вийшов колишній заступник голови правління НАК «Нафтогаз України» Олександр Кацуба, який вважався ключовим свідком у справі вишок Бойка. Кацуба уклав угоду зі слідством, виплатив державі цілих 100 млн грн в якості компенсації (при тому, що за матеріалами слідства збиток Україні було завдано у розмірі 800 млн доларів) і отримав умовний термін. Цією угодою ГПУ по суті остаточно закрила питання «вишок Бойка», оскільки головним організатором корупційної схеми Кацуба назвав втікача Сергія Курченка. Олігарха, недосяжного для українського правосуддя, зробили крайнім у всій цій історії, що виявилося дуже зручно як для представників влади, так і для тих членів команди Януковича, що залишилися в Україні. Немає людини - немає проблем.

Сам Юрій Бойко, який на момент афери з вишками займав пост віце-прем'єра, а також міністра палива та енергетики, за версією правоохоронців дивовижним чином виявився не замішаний у всіх цих корупційних схемах.

На жаль, звинувачення у «договірняку» з представниками режиму Януковича, які часто лунають останнім часом на адресу президента та його людей, в черговий раз знайшли своє підтвердження на практиці. І справа не тільки у саботажі голосування по санкціям щодо Януковича, Фірташа та Іванющенка, та зливі справи вишок Бойка. На додаток до цього можна згадати ще й знаменитий тариф Роттердам +, який був прийнятий в інтересах Рината Ахметова (до речі, на відміну від Фірташа, його чомусь не було в санкціонному списку) і дивну домовленість з Наталією Королевською, якій дозволялося вивозити з України до ОРДЛО лом кольорових металів. А про «регіоналів», що брали участь в розпалюванні воєнних дій на сході України та організації незаконного «референдуму», вже написано стільки, що немає сенсу зайвий раз згадувати.

Секретом такого взаєморозуміння між колишніми соратниками Януковича та представниками нинішньої влади не обов'язково може бути корупція. Не секрет, що Юрій Бойко розглядається Адміністрацією президента в якості зручного кандидата у другий тур майбутніх виборів. Вважається, що такий кандидат буде для Порошенка набагато зручнішим, ніж Юлія Тимошенко, яка має шанси виграти другий тур у діючого гаранта. З цієї причини Порошенко може спеціально підігравати Опозиційному блоку.

Така тактика зовсім не є новою. В новітній історії України вже був випадок, коли президент Ющенко після сварки з Юлією Тимошенко аналогічним чином допоміг піднятися побитому суперникові Віктору Януковичу, щоб не дати суперниці надмірно підсилитися. Залишається тільки сподіватися, що загравання Порошенко з регіоналами не приведе до аналогічних сумних наслідків для країни.

Останні події показують, що виключати повторення такого варіанту розвитку подій не можна. Особливо привільно представники Оппоблоку почувають себе у південних та східних регіонах України. І сьогодні ніхто не може дати гарантію, що в майбутньому вони не спробують повторити того, що намагалися зробити в 2014-му.

Информация о материале

Опубликовано: 01 июня 2017

«….and Justice for all»

З Обітниці вірности прапору, США (The Pledge of Allegiance of the United States)

«Право це свобода, справедливість та рівна міра першого і другого для всіх»

Щось філософське

«Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,

що воно відповідає вимогам справедливости»

З рішення Конституційного Суду України, №3-рп/2003

Цей текст – про шлях від судочинства як процесу і бізнесу до правосуддя як якости і цінности.

Аби не створювати нових сутностей, дозволю собі самоцитату: «Сенс існування сучасної держави полягає в її соціальній цінности для громадян (і чим цінности менше, тим така держава є безсенсовішою в усіх розуміннях та симулякричнішою), а цінність обумовлюється належним виконанням нашою* державою низки внутрішніх та зовнішніх функцій». Якщо з зовнішніми функціями українська держава зараз більш-менш дає собі раду – і то за надскладних умов – то з внутрішніми, вочевидь, не з медом. Казати про належне виконання державою правоохоронної функції, себто забезпечення правопорядку («стану упорядокованости суспільних відносин, заснованого на праві і законности» – підказує Вікіпедія), може хіба безнадійний оптиміст, або сертифікований вар’ят. Це вкрай погано.

Погано – не лише з тієї очевидної причини, що призводить до порушень ваших (і моїх) прав і свобод та неможливости їх ефективно захистити. Дуже погано – з тієї причини, що гіршого за невідповідність між формальною (писаною) Конституцією та конституцією фактичною, себто реально існуючими правилами, для перспектив розвитку держави і суспільства напевно, що нічого бути не може. Це вбиває найважливіше – довіру до держави, віру українців у можливість ненасильницьким шляхом домогтися справедливости і, зрештою, підважує стійкість, cohesion країни і нації перед лицем зовнішніх загроз.

І коли Стратегія національної безпеки України (Указ Президента України від 26.05.15 №287/2015) серед актуальних загроз нацбезпеці слушно називає, зокрема, таке (ст.3.3.):

«- поширення корупції, її укорінення в усіх сферах державного управління;

– слабкість, дисфункціональність, застаріла модель публічних інститутів, депрофесіоналізація та деградація державної служби;

– здійснення державними органами діяльности в корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльности»,

то чи не найперше це стосується судової гілки влади.

Ще 2004-го чи 2005 року, сповнений помаранчевим романтизмом, я кількаразово в адміністративній (за теперішньою термінологією) юрисдикції позивався до всяких-різних високих органів влади з приводу очевидних порушень ними Конституції, виходу за межі законних повноважень et cetera. З тих процесів мені запам’ятався насамперед життєрадісний суддівський сміх, скляні суддівські очі та кросворд «весьолая размінка» на суддівському столі під час засідання. Я не був у претензіях до світобудови – бо з мого боку то було скоріше бретерство, «правонапад», а не доконечна необхідність захистити свої життєві права, але я зробив висновки: навіть досвідчений правник з науковим ступенем і численними раніше виграними комерційними справами підчас нічого не може вдіяти, коли «його честь» – керована особистим чи клановим інтересом професійна скотиняка (тм), гендляр і пройдисвіт. Може «по життю» ніби і приємна людина, статечний член суспільства, а от у мантії – скотиняка (тм). Бо так вчили, і хоча у тій науці, може не був першим учнем, але і задніх не пас.

Що говорити про «простих посполитих». Українці не довіряють судам з тієї простої причини, що, навчені травматичним досвідом, довіряти їм не мають підстав. Вітчизняне судочинство (тм), це процес «рєшалова дєл», процес надання псевдоюридичної обгортки рішенням, прийнятим на підставах і з мотивів, що правом мають аж нічого спільного. Судочинство як діяльність не веде до правосуддя як результату (винятки можливі, так, може це когось втішить). Юридичні виші конвеєрно штампують юристів, законо-давці штампують псевдоправовий мотлох, суди штампують те, що потрібно «хорошим людям». Garbage in – garbage out. Судочинство замість правосуддя. Верховенство доцільности замість верховенство права. І взагалі «шопопало» замість справедливости. І всі це знають, щодо усвідомлення цього є суспільний консенсус, і що цілий народ живе з усвідомленням того, що судочинство – це не шлях до справедливости, а клановий прибутковий бізнес, мабуть – найстрашніше.

Так, кажуть, ніби була якась судова реформа, можливо ви навіть про неї щось чули. І що? Рейтинг [не]довіри до судів в Україні Google знає (за даними Фонду «Демократичні ініціативи» ім.Ілька Кучеріва на кінець 2016-го року – мінус 72%). Це вирок. І це загроза національній безпеці, самому існуванню держави, адже, згадаймо, цінність держави, принаймні в очах значної частини поспільства, визначається її соціальною цінністю, тут – спроможністю, а радше неспроможністю творити справедливість, забезпечувати права і свободи, які сама ж урочисто проголосила.

А в теорії, чи то за легендою, все гарно і навіть красиво.

У статті 1 Конституції Україна назвала себе суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, а у частині другій ст.3 задекларувала, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльности держави», яка «відповідає перед людиною за свою діяльність», і головним обов’язком якої, відповідно, є «утвердження і забезпечення прав і свобод людини».

До того ж згідно зі ст.8 Основного Закону: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права», яке Конституційний Суд України у своїх рішеннях №15-рп/2004, №8-рп/2010 та №10-рп/2011 розтлумачив як «панування права в суспільстві», додавши далі, що «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність».

Частина друга ст.55 Конституції запевняє, що: «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». Рішення КСУ №19-рп/2011 від 14.12.11: «Положення частини другої ст.55 Конституції України треба розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльности всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом».

Право на справедливий суд, на ефективний засіб юридичного захисту передбачено також ст.6, 13 чинної для України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, низкою положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також базовою ст.8 Загальної декларації прав людини.

Біда в тому, що для тих, хто на власному досвіді дізнався, що таке є вітчизняний суд, а тим більш для тих, хто про все дізнається з балачок на телевізійних ток-шоу, все це звучить насмішкою.

Тотальна суспільна недовіра до судів, перевантаженість судів, складність існуючих судових процедур (значною мірою успадкованих від СССР), подорожчання участи у процесі для громадянина у зв’язку з запровадженням адвокатської монополії на судове представництво – все це є чинниками недоступности правосуддя для значної частини населення України і, відповідно, чинниками дискредитації і руйнації української держави, чинниками сприйняття всієї системи як «bullshit system».

Під правосуддям ми розуміємо оперту на правові норми справедливість, втілену у винесеному ім’ям України, відповідно до встановленої законом процедури, судовому рішенні.

В Україні давно ведуться спроби реформування судової системи, розвантаження судів, наближення правосуддя до громадян, розвантаження судів, але на сьогодні підстав казати про великі успіхи не вбачається. Так, ще 2004-го року було прийнято Закон України «Про третейські суди», але передбачаючи розгляди спорів третейськими судами лише за попередньою угодою сторін та не поширюючи компетенцію таких судів на спори за участю суб’єктів владних повноважень, цей закон залишився «мертвонародженим» і ніяк не вплинув на можливости захисту своїх прав і свобод загалом громадян. На розгляді Верховної Ради України перебувають кілька альтернативних законопроектів про медіацію, але, справді будучи здатною певною мірою розвантажити суди, медіація, по-перше, жодним чином не сприятиме вирішенню конфліктів, сторони яких не прагнуть до переговорів, а по-друге, перебуваючи поза судовою системою і являючи собою певну альтернативу судочинству, медіація не спроможна подолати проблему тотальної недовіри громадян до судової системи як державної інституції і відтак, недовіри до держави в цілому.

У мене є лише один рецепт, як все це виправити, і він є, у грунті речей, простий, як ваги Феміди: надати українцям можливість самим обирати собі суддів. Створити інститут мирових суддів, які обиратимуться безпосередньо відповідними місцевими громадами.

Це не утопія. По-перше, таке століттями успішно практикується у різних країнах світу, а по-друге, для цього навіть не треба змінювати Конституцію (що стало б серйозним практичним ускладненням, з огляду на процедуру та верховнорадянські турбулентності).

Стаття 124 Конституції України: «Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи».

Стаття 125: «Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя».

Cтаття 128: «Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, передбачених законом».

Отже, пропозиція полягає у наступному:

а) Президент України ініціює (чи виразно і публічно підтримує ініціативу «знизу») розробку законодавства про мирові суди: змін до Закону України «Про судоустрій», відповідних кодексів.

б) Відтак, організується справжня, несимулякрична, загальнонаціональна дискусія щодо пошуку та узгодження оптимальної моделі мирових судів для України. Ресурси для організації, фасилітації, інформаційного супроводу такої загальнонаціональної дискусії можна пошукати як у зацікавлених донорських інституцій, так і серед таких необов’язкових, м’яко кажучи витратах державного бюджету як на «громадські ради» та «громадські експертизи», підтримку організацій ветеранів битви при Гавгамелах та фінансування інших симулякричних утворень штибу всіма улюбленого Міністерства інформаційної політики.

в) Після суспільного обговорення, доведення законопроектів до належної кондиції, внесення їх Президентом до Верховної Ради, прийняття і набрання ними (у т.ч., згідно зі ст.125 Конституції, окремим законом про утворення мирових судів), у місцевих громадах проводяться вибори мирових суддів. Обрані особи, на підставі відповідної імперативної норми закону, автоматично призначаються Президентом за формальним поданням Вищої ради правосуддя.

Світова практика знає багато різних моделей функціонування мирових судів:

– за порядком обрання чи призначення та звільнення,

– за обов’язковістю чи необов’язковістю у суддів юридичної освіти (у другому випадку судді, який керується власним розумінням справедливости і загальних норм, можуть допомагати спеціальні службовці-фахові правники),

– за обсягом юрисдикцієї і порядком оскарження рішень тощо. It depends, як кажуть англосакси. Себто це залежить, як мовимо ми.

Принциповим для України, як на мій погляд, є саме:

1. Виборність суддів у місцевих громадах для відновлення довіри та авторитету правосуддя, коли, умовно кажучи, спір між двома сусідами буде вирішувати третій – місцевий неформальний авторитет, обраний громадою.

2. Спрощеність процесуальних норм.

3. Наявність запобіжників від помилок (і зловживань), як то можливість оскарження принаймні більшої частини рішень мирових судів та віднесення до їхньої юрисдикції лише обмеженого кола малозначних справ, з наступним дуже поступовим розширенням компетенції.

Немаловажно у цьому контексті, що нова стаття 131-2 Конституції України, якою запроваджується вельми сумнівної доречности і правомірности адвокатська монополію на представництво у судах, якраз і каже, що «законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів і референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена».

Тобто, по-перше, на конституційному рівні виведено в окрему категорію «малозначні спори», а по-друге, визнано можливість непоширення на такі (зокрема) справи згаданої адвокатської монополії, що дозволяє спростити і здешевити доступ до правосуддя у мирових судах (іншими словами, спір між двома сусідами розглядатиме третій, а допомагатимуть сторонам спору четвертий і п’ятий сусіди).

У сподіваному підсумку, внаслідок поступового зростання кількости, досвіду, компетентности і компетенції мирових суддів відбуватиметься поступове ж заміщення ними «старих», родом з СССР та клептократичного паханату, судових установ.

Як цінний бонус, теперішня українська влада отримує тут і зараз можливість (якою ще треба вміти скористатися, ясна річ) сфокусувати суспільну увагу не на скандалах, вибриках популістів і провокаторів та «зрадофілії», а на реальному питанні державної ваги і стратегічного значення. Плюс перспективу, здійснивши пропоновану реформу і розпочавши та забезпечивши поступ до правосуддя, увійти до історії.

А насамкінець знову про те, що для нас надовго залишатиметься вимушеним пріоритетом – безпеку.

Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.03 визначає (ст.1) національні інтереси як «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток». Національна безпека, відповідно, це «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави».

Серед пріоритетів національних інтересів Закон називає «гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина» та «зміцнення політичної і соціальної стабільности в державі», а серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначає (ст.8) «забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина <...>, створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод; забезпечення політичної стабільности, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві», а також зміцнення довіри населення до владних інститутів.

Відповідно, вищезгадана Стратегія національної безпеки наполягає, що функціонування державного механізму «має грунтуватися на принципах верховенства права, рівности громадян перед законом, чесности та прозорости влади, а його пріоритетом повинен стати захист прав, свобод і законних інтересів громадян, національних інтересів України».

So let’s do it! Почнімо, заради безпеки і справедливости, шлях до правосуддя. Переконаний, це міг би бути стратегічної ж ваги чинник виживання і поступу України, а при тому – би потужний крок у стратегічних комунікаціях (наразі вельми проблемних) держави з суспільством.

Автору, що жодному разі не є фахівцем з конструювання судової системи, з судового процесу тощо, не йдеться про істину в останній інстанції, рівно як про пошук тут і зараз конкретних технологічних, адміністративних, процесуальних рішень майбутньої реформи – залишу це професіоналам.

Мені йдеться про відновлення суспільної довіри, про подолання перманентної політичної кризи, про припинення повзучої ерозії державного механізму, про консолідацію нації і, як я намагався показати вище, про нашу спільну національну безпеку, рівно як і про захист особистих прав, свобод і безпеки кожного з нас.

Властиво, йдеться про «ідею, час якої настав».

Зрештою, чим справедливість для всіх – не національна ідея?

Информация о материале

Опубликовано: 01 июня 2017

В ходе блокады железнодорожного сообщения с оккупированными районами Донбасса прошлой зимой высокопоставленные чиновники заявляли, что его прекращение обернется крахом для украинской экономики. Я решила выяснить, какова настоящая цена экономических отношений с временно оккупированными территориями? Сколько Украина получает налогов и какие несет потери и убытки?

Чтобы получить информацию от государственных органов и частных компаний, понадобилось много времени, однако цифры оказались более чем впечатляющими.

Цена экономических связей с временно оккупированными территориями

Отметим положительные и негативные стороны сотрудничества с оккупированными районами. Положительные — это налоги и ЕСВ, которые платятся (платились) Украинскому государству. Одну из самых ярких оценок таких поступлений дал советник главы СБУ Юрий Тандит в феврале 2017 г.: «За 2015 г. предприятия, которые зарегистрированы в Украине и находятся на территории ОРДЛО, заплатили в бюджет Украины почти 20 млрд грн. За 2016 г. — 31,7 млрд грн. В том числе военный сбор — около 800 млн — эти предприятия заплатили за то, чтобы наши воины могли защищать целостность Украины».

Какова же реальность? Согласно данным Государственной фискальной службы, предоставленным в ответ на запрос, предприятия из оккупированных районов Донбасса в 2016 г. заплатили Украине налогов и ЕСВ на 6,3 млрд грн. Еще 1,4 млрд грн уплатили предприятия, находящиеся на линии столкновения. Однако для них существуют более актуальные угрозы, чем прекращение железнодорожного сообщения и пр. (см. копию запроса и ответ ГФС на сайте ZN.UA).

Запомним эти цифры. К плюсам отношений с ОРДЛО также можно отнести меньшую цену на энергетический уголь. Однако этот плюс условный: не забываем о формуле «Роттердам+», которая действовала и продолжает действовать.

Дальше проанализируем минусы — расходы и потери, которые несло и частично несет Украинское государство для сохранения экономических взаимосвязей с оккупированными районами.

Наш вклад в «развитие» «ДНР/ЛНР»

Первый из них — это платежи, осуществляемые государственными НЭК «Укрэнерго» и ПАО «Укрзалізниця» (УЗ) ради функционирования условно подконтрольных им подразделений на оккупированных территориях. Согласно данным, предоставленным этими компаниями, «Укрэнерго» в 2016 г. потратила 154,906 млн грн на свое подразделение, действующее на неконтролируемой территории (НКТ), а «Укрзалізниця» — 681,238 млн грн (см. копии запросов и ответы УЗ и «Укрэнерго» на сайте ZN.UA).

При этом «Укрэнерго» решила «не замечать» постановления Кабмина №263 от 7 мая 2015 г., которым правительство обязало эту компанию финансировать свое подразделение в оккупированных районах только за счет взносов от других энергетических компаний, там работающих.

Национальная комиссия, осуществляющая государственное регулирование в сферах энергетики и коммунальных услуг (НКРЭКУ), закладывает в тариф «Укрэнерго» средства в объеме, необходимом для финансирования сетей только на подконтрольной территории, но компания расходует средства нецелевым образом — просто недофинансирует контролируемые районы и за их счет обеспечивает почти бесплатную работу магистральных электросетей в «молодых республиках».

Самое интересное, что на сегодняшний день НЭК «Укрэнерго» уже даже теоретически не имеет механизмов для получения средств по постановлению №263 — все потенциальные компании-плательщики «национализированы» оккупантами. Но НЭК, похоже, и дальше продолжает делать вид, что «контролирует» часть своих активов на неконтролируемых территориях, и закачивать туда деньги украинских плательщиков.

Что касается «Укрзалізниці», то эта компания не только обеспечивает бесплатное функционирование железной дороги на оккупированных территориях, но и перевозит грузы, убивающие наших солдат! Об эшелонах с боеприпасами, которые заходят со стороны РФ, не писал только ленивый — инфраструктуру для их доставки к линии фронта любезно оплачивает украинский гражданин.

Более того, статистика перевозок, предоставленная УЗ, свидетельствует, что только в 2016 г. с нашей стороны на НКТ зашло свыше 2 тыс. вагонов леса. Кто контролировал, используется эта древесина для шахт или же для блиндажей, из которых стреляют по нашим солдатам?

Итак, 836 млн грн расходов и неоценимая помощь в войне против Украины — вот вклад «Укрэнерго» и «Укрзалізниці» за 2016 г.

Далее проанализируем, что принесла нам деятельность других предприятий в оккупированных районах Донбасса.

Уголь-невидимка от ДТЭК

Крупнейший частный энергохолдинг — ДТЭК Рината Ахметова — до «национализации» оперировал Зуевской ТЭС (входит в состав ООО «ДТЭК Востокэнерго»), которая расположена на НКТ и использует уголь газовой группы. Такой тип угля в оккупированных районах Донбасса не добывается и традиционно поставлялся из Павлограда и Доброполья (с контролируемых Украиной территорий).

По данным Минэнергоугольпрома, в 2016 г. эта станция получила 1 млн 779,8 тыс. т угля марки «Г». Если рассчитывать текущую цену по формуле «Роттердам+» (72,21 долл./т), то это 128,5 млн долл., или почти 3,4 млрд грн (см. запросы и ответы Минэнергоугольпрома на сайте ZN.UA).

Я поинтересовалась, по какой цене и на каких условиях ДТЭК поставляла уголь со своих предприятий «ДТЭК Добропольеуголь» и «ДТЭК Павлоградуголь» на Зуевскую ТЭС? И здесь подстерегала неожиданность. Холдинг Рината Ахметова заявил: ни «ДТЭК Добропольеуголь», ни «ДТЭК Павлоградуголь» в 2016 г. уголь газовой группы на НКТ не поставляли (см. документы на сайте ZN.UA).

Кто же поставлял? Как расценивать заявление пресс-службы ДТЭК от 14 февраля 2017 г., в разгар блокады железнодорожного сообщения с оккупированными районами: «В связи с блокадой железнодорожных путей остановлены поставки газовой марки угля с предприятий компании на Зуевскую ТЭС, которая расположена на временно неподконтрольной территории. Существующие запасы угля на станции составляют 65 тыс. т, которых хватит на 10–12 дней при текущей нагрузке».

Так были или нет поставки? Или они оформлялись через каких-то третьих лиц?

Главный вопрос: заплатила ли Зуевская ТЭС за полученный уголь? Если нет, тогда несколькомиллиардную себестоимость добычи этого угля оплатили другие потребители электроэнергии всей Украины, благодаря применению известной формулы «Роттердам+». При этом уголь спокойно ехал на НКТ, сжигался там, электроэнергия бесплатно раздавалась во славу российских оккупантов.

Перетоки энергии — утечка денег

Какие еще «сюрпризы» скрывает экономическое сотрудничество с оккупированными районами Донбасса? На очереди вопрос перетоков электроэнергии из Объединенной энергосистемы Украины на НКТ.

Я спросила Минэнергоугольпром, каким был объем таких перетоков в 2016 г. в пределах Луганской и Донецкой областей, и какой была оплата? (См. документы на сайте ZN.UA.)

По данным министерства, в пределах Луганской области за прошлый год мы поставили в оккупированные районы 1,288 млрд кВт·ч. общей стоимостью 1,718 млрд грн. Расчеты составили 24,2%, долг на начало 2017 р. — почти 1,396 млрд грн.

Однако эти цифры не совсем корректные. Ведь, по данным ООО «ЛЭО», около полугода средства, поступавшие предприятию от потребителей контролируемой территории, зачислялись как оплата за переток на неконтролируемую территорию (см. документы на сайте ZN.UA).

По Донецкой области, по данным Минэнергоугольпрома, показатели составляют 275,7 млн кВт·ч и 389,3 млн грн соответственно. Оплачено 68,8% стоимости, долг на 1 января с.г. — 121,5 млн грн.

Итак, в целом по состоянию на 1 января 2017 г. мы «подарили» сепаратистам электроэнергию стоимостью свыше 1,517 млрд грн.

Сейчас переток в пределах Луганской области прекращен, но в пределах Донецкой — продолжается. Учитывая «национализацию» активов облэнерго террористами, никакой оплаты не будет — счетчик продолжает подсчитывать наши убытки.

Еще один важный аспект — это долги за электроэнергию водоканалов, оборудование которых может находиться на контролируемой территории, однако транспортирует воду в интересах оккупированных районов Донбасса.

Так, по информации НКРЭКУ, «Попаснянский водоканал» по состоянию на 1 января с.г. задолжал за электроэнергию, потребленную в 2016 г., 174,5 млн грн (с НДС), а компания «Вода Донбасса» — 2 млрд 889,84 млн грн (с НДС). Какая часть этих долгов сформирована из-за неплатежей оккупированных районов Донбасса за воду, еще нужно выяснить. Но сумма точно измеряется сотнями миллионов или уже и миллиардами (см. копию запроса и ответ НКРЭКУ на сайте ZN.UA).

Таким образом, Украина безвозмездно предоставила оккупированным районам «света» на 1,5 млрд грн, а также потратила около 3 млрд грн на водообеспечение этих территорий. Что ж, это более чем щедрый подарок оккупантам, которые засчитают это себе в плюс. Но такая щедрость вряд ли устроит граждан Украины, за чей счет это сделано и делается.

* * *

Выше проанализированы положительные и негативные стороны сотрудничества с оккупированными районами Донбасса, хотя далеко не все. На одной чаше весов — поступление налогов и ЕСВ от предприятий, физически находящихся в оккупированных районах. В 2016 г., по данным ГФС, эта сумма составила 6,3 млрд грн.

На другой чаше весов — наши расходы, которых могло и не быть. В частности, сомнительные расходы «Укрзалізниці» и «Укрэнерго» в сумме 836 млн грн только в прошлом году на условно их подразделения в оккупированных районах.

Кроме того, по состоянию на 1 января 2017 г. имеем неоплаченные перетоки электроэнергии на НКТ стоимостью 1,517 млрд грн. На ту же дату долги за электроэнергию водоканалов, занимающихся поставками воды в оккупированные районы, составляли 3,64 млрд грн (какая именно часть этой суммы касается поставок именно на НКТ, еще нужно выяснить).

Также ДТЭК пока не хочет отвечать на вопрос, сколько заплатили оккупированные районы за уголь марки «Г», который этот энергохолдинг поставил из Павлограда и Доброполья (контролируемых Украиной) в 2016 г. на Зуевскую ТЭС (находится на неконтролируемой Украиной территории). Стоимость этого угля в сегодняшних ценах может составить 3,4 млрд грн.

Даже учитывая, что по двум последним пунктам недостаточно окончательной информации, можно сделать однозначный вывод:в 2016 г. Украина отдавала оккупированным районам Донбасса не меньше, чем от них получала.

Сегодня ситуация еще хуже: российские марионетки «национализировали» предприятия, и те прекратили платежи в украинский бюджет.

Мы же продолжаем финансировать работу магистральных электросетей и железной дороги, работающих в пользу врага, сохраняем перетоки электроэнергии в пределах Донецкой области…

Похоже, одна из чаш весов уже пробила пол и продолжает двигаться вниз, но руководство страны упрямо этого не хочет замечать.

Информация о материале

Опубликовано: 01 июня 2017