Статьи
Москва ніколи не полишала спроб утримувати Київ на короткому повідку. До 2014 року Кремль діяв абсолютно відкрито. На російські гроші в Україні довгий час видавалася антиукраїнська література й виходили відверто ворожі Україні ЗМІ, вільно діяли проросійські організації та політичні партії. Деякі з них відкрито і без сорому закликали до ліквідації українського суверенітету, а також озвучували заклики до сепаратизму. Найкраще такі організації почувалися в Криму. Досить згадати хоча б рух «Севастополь-Крим-Росія», який відкрито проголошував своєю метою відділення Криму від України та приєднання півострова до РФ.
Після початку подій 2014 року ситуація кардинально змінилася. Коли російська армія вторглася в Крим, а на Донбасі запалала війна, розв’язана російськими диверсантами Іґоря Ґіркіна, держава нарешті стала протидіяти агресору на всіх фронтах. Було заборонено проросійські партії (правильніше буде назвати їх антиукраїнськими), пригнічено сепаратистські рухи, максимально обмежено трансляцію російських ЗМІ. Відверто займати антиукраїнську позицію в Україні після кривавих подій 2014-го стало більше неможливо, тому РФ треба було кардинально міняти свою тактику. В останні роки російським агентам впливу доводиться ретельно мімікрувати під «помірних» і «зважених» українців. А замість прямих закликів відмовитися від євроінтеграції на користь зміцнення дружби з Москвою та вступу до Митного союзу, які лунали раніше, тепер треба говорити розмитішими формулюваннями «я за мир», «необхідно шукати компроміси», «пора відійти від радикалізму».
Хто ж сьогодні обстоює в Україні інтереси Кремля і працює в інтересах держави-агресора?
Умовно російських лобістів можна поділити на старе й нове покоління. Перші активно діяли ще в довоєнний період. Другі постали вже в останні роки, в умовах нової реальності. У рядах так званої старої гвардії сьогодні перебувають політики, експерти та журналісти, які в довоєнні часи не займали радикальної антиукраїнської позиції і в розпал українсько-російського протистояння змогли причаїтися та перечекати бурю. Таких після 2014 року лишилося небагато. Найзапеклішим радикалам довелося виїхати з країни й сховатися в Росії або на окупованих українських територіях.
Найвідомішим представником цього табору можна назвати Віктора Медведчука та його «Украинский выбор». Про його близькі, практично родинні зв’язки з Владіміром Путіним широко відомо. Однак, попри все, ця людина має в Україні загадкову недоторканність. Коріння того імунітету, імовірно, сягає в роки, коли нинішній президент Петро Порошенко тільки починав свою політичну кар’єру. Вона, як відомо, стартувала в партії СДПУ(о), яку очолював Медведчук. Кажуть, що відтоді їх пов’язують партнерські відносини.
Утім, пік активності «Украинского выбора» припав на передвоєнний 2013-й, коли Медведчук усіма силами намагався зірвати Угоду про асоціацію з ЄС і домогтися геополітичного розвороту України. Після того як ці плани зазнали краху, організація діє вже без колишнього розмаху. Нині «Украинский выбор» переважно зосередився на проведенні різних круглих столів у південних та східних областях. А сам Віктор Медведчук лишається непублічним політиком і здебільшого займається розміщенням джинси в тих українських ЗМІ, які не гребують брати в нього гроші.
Однак крім «Украинского выбора» в громадському секторі працюють й інші організації, які просувають потрібні Росії ідеї. Насамперед це стосується, звичайно, так званої федералізації. У багатьох областях діють організації, які в різних формах просувають ідеї більшої самостійності регіонів. Не всі вони обов’язково є агентами Кремля. І все ж заходи, присвячені обговоренню питань, хто кого годує і кому якою мовою говорити, переважно влаштовуються явно не в інтересах України. Справжня їхня мета — посіяти ворожнечу й недовіру в суспільстві, налаштувати українців одне проти одного.
У великій політиці головною проросійською політсилою, як і раніше, залишається колишня ПР, яка тепер діє під брендом Опозиційний блок. Утім, тут, як і раніше, все складно. У партії давно намітився розкол. Відверто проросійською можна назвати тільки частину її членів. До того ж не всі вони є насправді агентами Кремля. Регіонали здебільшого орієнтовані на Росію з корисливих міркувань. А деякі просто обманюють свій електорат, використовуючи заклики до компромісу з Кремлем лише як приманку. Досить поглянути на те, як голосує фракція Опоблоку у Верховній Раді, щоб зрозуміти: передусім політики з цієї групи керуються прагматизмом та жагою грошей, а не якимись ідеологічними установками. До того ж після «віджиму» власності українських олігархів в ОРДіЛО навіть найвідданіші союзники Росії охололи до неї.
У довоєнні часи деякі впливові регіонали провадили антиукраїнську діяльність, так би мовити, в індивідуальному порядку. Як правило, такі діячі мали кишенькові організації або локальні політичні проекти у своїх вотчинах і займалися ними на власний розсуд. До таких можна зарахувати, наприклад, вихідців з Одеси Сергія Ківалова та Ігоря Маркова. Останній фінансував карликову партію «Родина», яка займала радикальну українофобську позицію. Згаданий проект припинив свою діяльність після втечі Маркова до Росії. Натомість Ківалов, як і раніше, почувається в Україні досить привільно й далі фінансує сепаратистський рух «Одеса за порто-франко».
Інші ветерани проросійського політичного табору остаточно пішли в маргінес і досі лишаються тут лише через власну нікчемність. Петро Симоненко, Наталя Вітренко, деякі радикальні представники ПР, як-от Олена Бондаренко, залишки «Русского блока» чи «Боротьби» зараз живуть тільки на маргінальних майданчиках в інтернеті й час від часу з’являються в російських ЗМІ. В експертному середовищі патріархом проросійської політики в Україні можна вважати політолога Михайла Погребинського та його Київський центр політичних досліджень і конфліктології (КЦПДК). Оскільки Погребинський завжди шанував Кримінальний кодекс і не виходив за межі досить вмілих маніпуляцій, гарячий 2014 рік йому вдалося пережити без особливих проблем. На відміну від надзвичайно токсичного Інституту країн СНД (який існує в Україні досі, хоча й майже не веде діяльності), КЦПДК зберігся і, як раніше, просуває свої ідеї, а сам Михайло Борисович регулярно літає до Москви для участі в «п’ятихвилинках ненависті» на російському ТБ.
У медіа-середовищі на зміну відверто антиукраїнським виданням, які виходили в минулі роки й доходили до заперечення самого факту існування України та українців, прийшли більш зважені ЗМІ. Вони не називають українських солдатів «карателями», а добровольців «нацистами». Не називають уряд «київською хунтою» і не співають дифірамбів Путіну. Однак у потоці зваженої риторики регулярно просуваються потрібні Кремлю меседжі: «Україні потрібен мир за будь яку ціну», «Необхідно домовлятися з Росією», «Майдан програв», «Від євроінтеграції лише негатив», «Усі проблеми почалися після того, як вигнали Януковича». Потрібно визнати, що така тактика набагато небезпечніша, ніж відверта антиукраїнська пропаганда. Приховані маніпуляції часто приймають за чисту монету ті громадяни, які ніколи не стали б читати відверто антиукраїнські ЗМІ. У політиці проросійські гасла також уже не в мейнстримі. Очевидно, що українцям можна не боятися реінкарнації КПУ. Тут РФ також, напевно, діятиме тонше. У пам’яті ще свіжі виступи дивних «добробатівців», які закликали до збройного повстання та повалення влади, а також фальшивих солдатських матерів, що надривно віщали про те, як «Порошенко вбиває в котлах наших синів». Швидше за все, Кремль і далі користуватиметься такими інструментами. Зокрема, поширеною є думка, що партія Надії Савченко, яка любить використовувати подібну риторику й не забуває при цьому періодично закликати до переговорів із бойовиками «ДНР» та «ЛНР», — проросійський проект.
- Информация о материале
Проведение «референдума» в 2014 году было ключевым требованием сепаратистов, поддерживаемых завезенной российской массовкой. При этом антиконституционность такого волеизъявления протестующих нисколько не смущала. «К тому времени орки уже захватили здание областной администрации, сами себя назначили депутатами, распределили должности, вовсю принимали решения, и им было на все плевать», — вспоминает переселенец из Донецка Анатолий.
Но как бы сепаратисты ни стремились придать флер законности голосованию, весь процесс походил на сделанную на скорую руку театральную постановку. «Во-первых, «бюллетени». Они были напечатаны на обычных листках бумаги: никакой защиты, голограмм, водяных знаков. Такие «бюллетени» можно было самостоятельно напечатать на домашнем принтере в любом количестве, — добавляет в разговоре с «Апострофом» бывший донецкий собкор одного из всеукраинских изданий Антон. – По заданию редакции я ходил на избирательные участки, чтобы самому попытаться проголосовать. И хотя официально для того, чтобы получить «бюллетень», нужно было предъявить паспорт, мне любезно давали эту бумажку и без удостоверяющего личность документа. Таким образом, я получил два «бюллетеня» на двух разных избирательных участках. Естественно, я портил эти «бюллетени» и бросал в урну для голосования. Представители российских СМИ, которые активно освещали процесс «референдума», во время прямых включений с избирательных участков захлебывались в хвалебных одах «несокрушимому донбасскому характеру», который вывел тысячи людей сказать свое «решительное «Нет!» хунте». Ну, людей на участках действительно было немало. Помню фото длиннющей очереди к участку, расположенному в здании 12-й школы Донецка, разлетелось по всем российским СМИ, но ведь и самих участков было раз, два — и обчелся. Это все равно, что сравнивать очередь к первому и единственному на то время Макдональдсу в СССР».
По результатам фейкового волеизъявления, 89% проголосовавших в Донецкой области высказались за независимость квазигосударства. В Луганской области – 90%. Россия официально не признала результаты референдумов в Л/ДНР, ограничившись лишь заявлением об «уважении волеизъявления жителей Юго-Востока».
Конвертация по ДНРовски
Краеугольным камнем смуты, которая и привела к псевдореферендуму в ОРДЛО, был вопрос материального благосостояния жителей Донбасса. Но миф о регионе, который кормит всю Украину, мгновенно разрушился после того, как Л/ДНР ушли в свободное плавание. До недавнего времени заработные платы на сносном уровне сохранялись на оккупированных территориях лишь на тех предприятиях, которые были зарегистрированы в Украине. На предприятиях, полностью подконтрольных боевикам, расчет давно производился в рублях, а зарплаты были значительно ниже. Но после блокады и «национализации» ситуация выровнялась. «Когда завод был под Украиной, чистыми на руки я получал 5 тысяч гривен, — рассказывает «Апострофу» электромонтер Донецкого коксохимического завода. – В прошлом году завод закрылся, почти всех уволили, оставили только обслуживающий персонал, в том числе и меня. Зарплату сохранили. Теперь, после того как завод «национализировали», зарплату пересчитали, за апрель я получил те же самые 5 тысяч, но только не в гривнах, а в рублях (1 российский рубль в Донецке стоит 0,45 гривен, — «Апостроф»)».
Но дончане признаются, что 5 тысяч рублей для города - еще вполне сносная зарплата. Те, кто имеет месячный доход в 7-10 тысяч рублей, считаются зажиточным средним классом. «До войны крутился и жил за счет шабашек: ремонты, проводка, малярка. На жизнь хватало вполне. Сейчас у людей денег нет — заказов нет. Пошел в школу учителем труда, там дали 5 тысяч рублей. Но пару месяцев назад директор школы решил, что два урока труда в неделю для детей это слишком – хватит и одного. Поэтому зарплату урезали до 3 тысяч. Как теперь выживать, непонятно», — жалуется «Апострофу» учитель одной из донецких школ Виталий Егоров.
Донецкий областной центр занятости, или, как теперь называется это учреждение, «Республиканский центр занятости ДНР» особо не балует жителей «молодой республики» пристойными зарплатами. Например, в оккупированной Амвросиевке предлагают вакансию инженера по охране труда за вознаграждение в 7 тысяч 400 рублей. Аналогичному специалисту, но в украинском Мариуполе, за такую работу обещают 7 тысяч гривен. Или вакансия бухгалтера в Горловке оценивается в 4,5-5 тысяч рублей. Бухгалтер в Мариуполе получает те же суммы, но в гривнах.
Разочарование
Жители оккупированных городов признаются, что на фоне всеобщего обнищания, эйфория от псевдореферендума практически выветрилась. «Настроения далеки от восторженных, как это было, например, в 2015 году. Отсутствие гуманитарки, полная печаль с работой, мизерные пенсии и зарплаты не способствуют народной радости. Активистам от «республики» уже все труднее втирать людям о будущем процветании, ведь работники стоящих шахт и заводов рассказывают всю правду-матку: кто как работает, кто сколько получил, — добавляет Виталий Егоров. – За три года я считаю, что ничего из обещанного не сбылось. Даже на Октябрьском (прифронтовой поселок в Донецке в районе разрушенного аэропорта, — «Апостроф») люди уже клянут ДНР и Россию. Но самое интересное в том, что найти тех, кто ходил на референдум 11 мая, уже трудно. Кого не спроси – не ходил, уезжал из города, не голосовал. Типа никто ни при чем. Поэтому тут не до праздников, но праздновать надо, ведь есть задача и распоряжение всех ведомств».
На 11 мая в ОРДЛО назначен официальный выходной. В этот день на оккупированных территориях отменят комендантский час и проведут «патриотические» шествия, марши, концерты. «В общем, бюджетники пойдут строем с теми же транспарантами что и на 1 мая. Поздравления уже развешаны по всему городу, троллейбусы раскрашены под это дело: как покрасили в 15-м, так они и бегают уже два года с надписью «с днем республики». Бизнес напрягли вешать флаги «республики» на своих магазинах, у кого нет – грозят штрафовать, — жалуется «Апострофу» дончанка Анна Шаповалова. – Приедут очередные прокисшие звезды российской эстрады – Буйнов, «Челси», Александр Маршал, «Мираж». Все в недоумении – откуда достали этот нафталин? Раньше Бейонсе и Рианна к нам приезжали, а теперь Буйнов».
Жители оккупированных территорий, которые сочувствуют «русскому миру» и разделяют сепаратистские идеи, могли бы упрекнуть автора этих строк, мол, никакого разочарования нет. Но даже экс-глава, так называемой «ЦИК ДНР» Роман Лягин, который и был главным организатором фейкового референдума, на своей странице в соцсетях удивляется, почему спустя три года такой нищенской жизни, люди в «молодых республиках» до сих пор не вышли на улицы. «Почему люди не выходят на улицу???? Шахтеры, «ополченцы», голодные пенсионеры и бюджетники... У них сейчас отнимают последнее! Давайте организуемся через соцсети! Время и место!!! Оружия достаточно! Вынести этих уродов из кабинетов, если сбежать не успеют! Хуже уже точно не будет», — пишет Лягин.
- Информация о материале
Если технологии превратят работу в пережиток прошлого, чем мы будем заняты? Юваль Ной Харари, автор международного бестселлера «Sapiens. Краткая история человечества», анализирует «класс бесполезных» и ищет для них новое предназначение.
Большинство профессий, которые существуют сегодня, исчезнут в ближайшие десятилетия.
Учитывая, что количество задач, в которых искусственный интеллект превосходит людей, становится все большим, то и количество работ, где искусственный разум заменит человека, также будет расти.
Скорее всего возникнет много новых профессий: к примеру, дизайнеры виртуальной реальности (VR). Но для подобных профессий, вероятно, потребуется гораздо больше творчества и гибкости, чем смогут дать 40-летние безработные водители такси или страховые агенты.
Только представьте себе виртуальную реальность, созданную страховым агентом! И даже если бывший страховой агент сможет переквалифицироваться в VR-дизайнера, темпы прогресса таковы, что в течение следующего десятилетия ему, возможно, придётся снова переучиваться.
Основная проблема заключается не в том, чтобы создать новые рабочие места. Основная проблема заключается в том, чтобы придумать профессии, с которыми человек будет справляться лучше, чем машины. Как результат, к 2050 году может появиться новый класс людей — «класс бесполезных». Люди, которые не просто безработны, а неработоспособны.
Те же технологии, которые сделают некоторых людей бесполезными, вероятно, сделают возможным обеспечение питания и жизнедеятельности этих людей с помощью безусловного базового дохода (социальная концепция, предполагающая регулярную выплату определенной суммы денег каждому члену сообщества со стороны государства или другого института, ЭП).
В таком случае, основной проблемой будет обеспечить их занятость и удовлетворенность. Люди должны заниматься чем-то, что приносит пользу, в противном случае они сойдут с ума. Итак, чем же «класс бесполезных» будет заниматься целыми днями?
Первый ответ — это компьютерные игры. Экономически бесполезные люди могут проводить всё больше и больше времени в трехмерном мире виртуальной реальности, который сможет предложить им больше положительных эмоций, чем окружающая реальность.
По сути, это очень древний способ. Тысячами лет миллионы людей находили смысл жизни в играх с виртуальной реальностью. В прошлом мы называли такие игры религией.
Что есть религия, если не VR-игра, в которую тысячи людей играют вместе? Религии, такие как ислам и христианство, создали ряд воображаемых законов, таких как, например, «не ешь свинину», «повторяй одни и те же молитвы каждый день», «не занимайся сексом с кем-то, кто с тобой одного пола» и тому подобное.
Эти законы существуют только в человеческом воображении. Закон природы не требует повторения магического заклинания, он не запрещает есть свинину или заниматься однополым сексом.
Мусульмане и христиане проживают жизнь, пытаясь заработать очки в их любимой VR-игре. Если ты молишься каждый день — ты получаешь очки. Если ты забываешь помолиться — ты теряешь очки. Если к концу жизни ты набираешь достаточное количество очков, то проходишь на следующий уровень (так называемый рай).
Как показывают нам религии, виртуальная реальность не обязательно должна быть замкнутой внутри изолированной коробки. Вместо этого она может накладываться на реальный мир. В прошлом это делалось при помощи воображения и священных книг, в 21 веке это можно сделать при помощи смартфонов.
Недавно я ходил со своим шестилетним племянником Матаном охотиться на покемонов. Мы шли вниз по улице и Матан смотрел в свой смартфон, который давал ему возможность видеть покемонов вокруг нас. Я вообще не видел покемонов, потому что у меня не было смартфона. Потом мы увидели на улице двух подростков, которые гонялись за тем же покемоном, и чуть не подрались с ними.
Меня поразило, насколько эта ситуация напоминает конфликт между иудеями и мусульманами, касающийся священного города Иерусалима. Когда ты просто смотришь на Иерусалим, всё, что ты видишь — это камни и сооружения. Нигде нет святости. Но если посмотреть на него сквозь призму смартбуков (таких как Библия или Коран), ты начинаешь видеть святые места и ангелов везде.
Идея поисков смысла жизни через VR-игры присуща не только религиям, но и светским идеологиям и жизненным укладам. Консьюмеризм — это, по сути, тоже VR-игра. Ты получаешь очки за приобретение новых машин, покупку дорогих брендовых вещей и поездки за границу, и, если у тебя больше очков, чем у других, ты говоришь себе, что победил.
Вы можете возразить, что эти люди получают удовольствие от своих машин и отпусков. Это, конечно же, так. Но религиозные люди тоже получают удовольствие от молитв и выполнения обрядов, а мой племянник получает удовольствие от ловли покемонов.
В конце концов всё происходит в человеческих головах. Имеет ли значение, стимулирует нейроны созерцание пикселей компьютерного экрана, вид из окна на Карибском курорте или картинка рая в твоей голове? В любом из этих случаев значение, которое мы приписываем тому, что мы видим, создано нашими собственными мыслями. На самом деле, оно не снаружи, а внутри.
В меру наших научных знаний человеческая жизнь не имеет смысла. Смысл жизни — это выдуманная история, которую мы, люди, сами и придумали.
В своем революционном эссе «Глубокая игра: заметки о петушиных боях у балийцев» (1972) антрополог Клиффорд Гирц описывает, как люди на Бали тратят кучу времени и денег, делая ставки на петушиные бои. Тотализаторы выполняют функцию тщательно продуманных ритуалов, результаты которых имеют огромный эффект на социальное, экономическое и политическое положение игроков и наблюдателей.
Петушиные бои были настолько важной частью жизни балийцев, что, когда индонезийское правительство объявило их незаконными, люди просто игнорировали этот закон, несмотря на угрозу ареста и огромных штрафов.
Для жителей Бали петушиные бои были так называемой «глубокой игрой» — игрой, в которую вкладывается столько смысла, что она превращается в реальность. Балийский антрополог мог бы написать подобное эссе о футболе в Аргентине или иудаизме в Израиле.
Более того, одна особенно интересная группа израильского населения демонстрирует, как жить в пост-рабочем мире. В Израиле живёт большой процент ультра-ортодоксальных евреев-мужчин, которые вообще не работают. Они проводят всю свою жизнь, изучая священные писания и выполняя религиозные обряды. Они и их семьи не умирают с голоду, частично, потому что их жены работают, частично, потому что государство выделяет им щедрые субсидии.
То есть, несмотря на то, что они не зарабатывают, государственная поддержка помогает им удовлетворять все базовые жизненные потребности.
Так работает безусловный базовый доход. Несмотря на то, что эти люди живут бедно и никогда не работают, согласно Индексу удовлетворенности жизнью ортодоксальные евреи демонстрируют более высокий уровень удовлетворенности, чем любая другая группа израильского населения. Израиль практически всегда лидирует в такого рода исследованиях благодаря вкладу этих неработающих «глубоких игроков».
Но вам не нужно ехать в Израиль, чтобы увидеть пост-рабочий мир. Если у вас дома есть подросток, который любит играть в компьютерные игры, вы можете провести собственный эксперимент. Обеспечьте его минимальной субсидией из пиццы и кока-колы, не просите его ни о чём и оставьте без родительского контроля.
Вполне вероятно, что он не будет выходить из своей комнаты днями, сидя за монитором как приклеенный. Он не будет делать домашнюю работу или работу по дому, будет пропускать школу и пропускать приемы пищи. Душ и сон тоже отойдут на второй план. И да, маловероятно, что он будет страдать от скуки или чувства собственной бесполезности. По крайней мере, в краткосрочной перспективе.
В связи с этим виртуальные реальности, вероятно, смогут стать ключом к приданию смысла жизни «классу бесполезных» в пост-рабочем мире. Возможно, эти виртуальные реальности будут созданы внутри компьютеров.
Возможно, они будут создаваться вне компьютеров в форме новых религий и идеологий. Возможно, это будет сочетание этих двух «возможно». Возможности бесконечны и никто не знает, какой вид глубоких игр затянет нас в 2050ом.
В любом случае, смысл жизни не исчезнет с окончанием трудовых будней, так как он создается скорее нашим воображением, чем деятельностью.
Работа является неотъемлемой частью жизни только согласно некоторым идеологиям и жизненным укладам. Английские помещики 18ого века, современные ортодоксальные евреи, и дети всех времен и народов находили массу интересного и значащего в жизни помимо работы.
Люди в 2050ом наверняка будут способны играть в более глубокие игры и конструировать более сложные виртуальные миры, чем кто-либо до них.
Но как обстоят дела с реальностью? Действительно ли мы хотим жить в мире, в котором миллионы людей погрязли в фантазиях, преследуют выдуманные цели, и соблюдают воображаемые законы?
Что ж, нравится вам это или нет, но именно таким мир и является последнюю пару тысяч лет.
Юваль Ной Харари — профессор истории Еврейского университета в Иерусалиме. Автор международного бестселлера «Sapiens: Краткая история человечества» (Sapiens: A Brief History of Humankind), переведенного на 30 языков. Активиный защитник прав животных, гей, веган.
- Информация о материале
Служба автомобільних доріг у Харківській області уклала три угоди з ТОВ «САТ Україна» щодо проведення ремонту доріг загальною вартістю 346,24 млн. грн.
Про це стало відомо зі звітів про укладання договорів та проведення аукціонів, які розміщені на порталі системи електронних закупівель «Прозорро».
Зокрема, 229,89 млн. грн. ТОВ «САТ Україна» отримає за виконання поточного середнього ремонту автомобільної дороги загального користування державного значення М-03 Київ-Харків-Довжанський на ділянці км 472+218- км 516+200 у Харківській області.
Підрядник має виконати відновлення асфальтобетонних покриттів автомобільних доріг машиною з додаванням нових матеріалів площею 194927,93 кв. м. Кількість нового матеріалу 14619,6 т. Також дорожники мають виконати улаштування тонкошарового покриття з литих емульсійно-мінеральних сумішей (2 шари) площею 389855,85 кв.м.
Ще 65,93 млн. грн. підрядник отримає за поточний середній ремонт дороги загального користування державного значення Під’їзд до міжнародного аеропорту “Харків” (з боку м. Довжанського) на ділянці км 0 + 000 - км 14 + 100 у Харківській області.
А також 50,42 млн. грн. вони отримають на такий самий ремонт під’їзду до міжнародного аеропорту “Харків” (з боку м. Києва) на ділянці км 0 + 000 - км 8 + 200 у Харківській області.
Єдиним конкурентом було ТОВ «Автомагістраль-Південь» одеситів Валерія Короткова та Олега Наливанного.
Субпідрядником вказане СП «Бітунова Україна», засновниками якої є австрійська Бау Холдінг Бетайлі Гунс АГ» та росіянка Таміла Свірідова.
Компанію «САТ Україна» заснувала австрійська фірма «Штрабаг СЕ» (Strabag SE).
Остання також є співвласником ТОВ «Бітунова Україна» через «Бау Холдінг Бетайлігунгс АГ» (Bau Holding Beteiligungs AG) разом із «Штрабаг АГ Гезельшафт м.б.х» (STRABAG AG Gesellschaft m.b.H.).
Кінцевим бенефіціаром значиться Пітер Ворбс. Серед акціонерів Strabag є кіпрська Rasperia Trading Ltd росіянина Олега Дерипаски.
Strabag SE оперує у Східній та Південно-Східній Європі, займається цивільним та індустріальним будівництвом і транспортною інфраструктурою.
Українське представництво було відкрито у 1999 році. На сайті фірми зазначено, що «Bitunova» є одним з її брендів, що займається матеріалами для дорожнього будівництва.
- Информация о материале
Оправдать или обосновать многосерийную историю под названием «Мы все требуем новую ЦИК, но что-то пошло не так», как и невозможность политических игроков договориться, больше нечем. Никаких приемлемых аргументов насчет «несвоевременно» или же институционных угроз нет. Циничность ситуации в том, что вопрос кадрового назначения будет влиять на рост недоверия к избирательному процессу и процедурам, и, как следствие, — к результатам.
На выборах важна позиция не столько победителя, как стороны, которая проиграла, но, однако, доверяет неудовлетворительным для себя результатам и готова их принять, не обжалуя ни в судах, ни на площадях. Гипотетические риски могут перерасти в полноценный репутационный вред, который не компенсирует даже качественная и честная работа комиссии в перспективе. Если это тактика, то она гениальна, если же халатность — преступна. На фоне врученного детективами НАБУ сообщения о подозрении действующему председателю комиссии Михаилу Охендовскому бездеятельность парламента и неактивность президента будут загонять в тупик институционную подготовку судьбоносных для Украины выборов 2019 г. Кто-то должен взять на себя либо лидерство в процессе, либо ответственность. Крайне важны не только перезагрузка комиссии, но и ее институционная реформа, которая ныне невозможна. Речь идет об обеспечении открытости и подотчетности работы ЦИК, качественной текущей коммуникации с обществом, реформировании избирательного законодательства, а также об ІТ-безопасности, что является ключевым трендом на выборах даже для стран, принадлежащих к устойчивым демократиям. Любую расхоложенность или немотивированность могут использовать как наш восточный сосед, так и внутренние политические группы влияния для манипулирования результатами выборов, незаконного вмешательства в процесс.
Политический футбол, или Как все проиграют
1 июня 2014 г. истек семилетний срок полномочий 12 из 15 членов ЦИК. После бегства Януковича из страны, аннексии Крыма, начала вооруженного конфликта с РФ на востоке страны и общественных тектонических изменений крайне важным для сохранения государственности стало переизбрание президентской и парламентской ветвей власти. Внеочередные выборы были единственным легальным способом отстоять суверенное право Украины, быстро перезагрузить политические элиты.
Чтобы ЦИК законным способом установила результаты президентских выборов, которые должны были состояться 25 мая 2014 г., парламент изъял из профильного закона «О Центральной избирательной комиссии» прямой запрет принимать участие в заседаниях членам комиссий, срок полномочий которых закончился. Поскольку комиссия не может действовать иным способом, чем коллегиально, это послужило бы причиной паралича системы, а также помешало бы избранию руководителя государства и проведению всех необходимых процедур после дня волеизъявления. Комиссию не переизбрали также и до завершения внеочередных парламентских выборов.
Вышестоящий орган администрирования избирательного процесса должен быть политически сбалансированным. Президент подает кандидатуры на рассмотрение в Верховную Раду Украины после консультаций с фракциями. Парламент, избранный в 2012 г., не был качественной и представительной базой для обновления ЦИК.
Именно в этой истории квотный принцип является оправданным и отвечает ряду международных документов, в частности и Кодексу надлежащих практик в избирательных делах Венецианской комиссии. ЦИК получает независимость благодаря тому, что в ней представлены разные политические группы, каждая из которых использует средства взаимного контроля и балансирует интересы.
Сформированная после парламентских выборов 2014 г. коалиция, имевшая конституционное большинство в парламенте, не использовала подаренного историей времени на полноценную перезагрузку политической системы. Политические игроки декларировали намерение не позднее первого квартала 2015 г. реформировать законодательство о парламентских и местных выборах на основе пропорциональной системы с открытыми списками. Однако, как стало понятно позже, об этом не думали не только стратегически, но и в среднесрочной перспективе. Коалиция имела шансы до начала прогнозируемого политического кризиса принять ряд законодательных и институционных изменений, которые стали бы гарантией политической безопасности для ныне уже бывших партнеров. Конкурентные и открытые правила избрания власти — одно из таких изменений. А честная и качественная ЦИК могла бы гарантировать объективный результат любых выборов. Впрочем, украинская власть, то есть большинство, редко думает о том моменте, когда приходится переходить в состояние оппозиции.
Откладывание нужных решений на неопределенный период уже повредило бывшим коалициантам, а ныне — оппозиционным фракциям, в частности ВО «Батьківщина» и Радикальной партии Олега Ляшко. В представлении президента, внесенном в парламент в июне 2016 г., не было кандидатур от трех из четырех парламентских фракций нынешней оппозиции. Даже этот список формировался довольно странным образом, когда «Народный фронт» отказался от трех кандидатов, делегированных, по нашим оценкам, внепарламентскими лидерами партии, в частности Арсением Яценюком и, возможно, Арсением Аваковым. В непубличной коммуникации депутаты-»фронтовики» дают понять, что это вопросы высшего уровня. Политические же группы и фракции, кандидатуры которых даже в минимальных пропорциях не фигурируют в представлении президента годичной давности, непублично выступают за сохранение статус-кво. Поскольку Оппозиционный блок, к примеру, как фактический правопреемник Партии регионов, имеет несколько членов комиссии, не утративших связь с этой политической силой. На сегодняшний день у ВО «Батьківщина» два условных члена комиссии, тогда как в зарегистрированное представление не попал ни один. У Блока Петра Порошенко тоже нет оснований торпедировать ситуацию и принимать окончательное решение, ибо кроме правопреемственности политической в украинских реалиях работает и административная: кто в администрации, тот и принимает ресурс. Яркий пример — профильный комитет по вопросам правовой политики и правосудия, возглавляемый Русланом Князевичем, бывшим представителем президента во ВРУ и депутатом от БПП. Вскоре исполнится год, как этот комитет не нашел времени и желания рассмотреть два постановления, представленных руководителем государства: об освобождении 12 членов ЦИК и 11 кандидатур на назначение новых. Речь идет о техническом, процедурном, однако очень важном вопросе, который может либо обеспечить прорыв в продолжительном процессе вокруг ЦИК, либо дать старт (в случае отклонения части кандидатов) для новых консультаций между фракциями и президентом.
Глава государства удачно перекинул ответственность на парламент, который довольно удачно, для сохранения лица всех участников процесса, поставил вопрос на тормоз. Если в 2015 г. и народные депутаты, и общественность критиковали, обращались с заявлениями, призывали президента наконец внести представление в Верховную Раду, то сегодня мяч уже на половине поля парламентариев, а результата как не было, так и нет. Это называется диверсификацией рисков и ответственности. От представителей руководителя государства, руководства парламента, лидеров фракции БПП за последние годы приходилось неоднократно слышать, что вопрос практически решен, осталось согласовать технические детали.
Проблема не только в пересмотре отдельных кандидатур, что можно сделать на ближайшем заседании той или иной фракции. На самом деле проблема в политической инфантильности и в отсутствии доверия между участниками переговоров. Если следовать букве регламента, то сначала нужно проголосовать за постановление об освобождении действующих членов комиссии, и лишь потом — за 13 постановлений (в феврале 2017 г. у 13 членов комиссии закончился семилетний срок полномочий) о назначении каждого из новых членов. Плохим знаком было бы решение переизбирать ЦИК способом, который не отвечает правилам, установленным парламентом. Впрочем, законный процесс не дает никакой гарантии, что в пленарном зале будет достаточно политической воли и ответственности провести 14 результативных голосований. Взаимное недоверие между парламентариями и президентом является одной из причин непринятия любого решения. Кроме того, фракции и группы, не получившие в прошлогоднем представлении президента квоты, не имеют никаких мотивов присоединиться голосами к принятию столь важного решения.
Впрочем, нет никакой трагедии в решении об освобождении действующих членов комиссии без назначения новых. Такое уже было в истории независимой Украины, когда все заинтересованные стороны под давлением обстоятельств вынуждены были находить выход из ситуации и ускорять-сокращать процесс разговоров с нескольких лет, как сейчас, до дней. Ни президент, ни парламент не захотят быть ответственными за бездеятельность, если коллапс с избранием членов комиссии войдет в открытую и горячую фазу.
Чтобы не доводить ситуацию до абсурда, парламентским фракциям и группам следовало бы представить главе государства новое официальное предложение — на основании публичных заявлений его представителей и лидеров фракции БПП. Кандидатуры от фракций можно было бы заявить обществу с необходимой добавкой аргументов в их пользу, которые свидетельствовали бы об отсутствии репутационных пятен, профессионализме и политической нейтральности. Никаких других ограничений, кроме принадлежности кандидатов к действующему составу ЦИК, насколько известно, нет.
А что же председатель ЦИК?
Какой еще катализатор для системных ротаций в ЦИК нужен, как не события вокруг председателя комиссии Михаила Охендовского? Конечно, гражданин Украины считается невиновным, если иное не доказано в суде, и каждому гарантировано право на защиту. Но в 2016 г. произошло беспрецедентное для нашей страны событие, когда сообщение о подозрении в совершении преступления было вручено высшему должностному лицу в ЦИК, а репутационные потери несет комиссия в целом. К сожалению, ни должной реакции центров принятия решений (ВРУ и президента) не было, ни скорейшего результативного переизбрания ЦИК не произошло. Некоторые источники в коалиционных и оппозиционных фракциях высказывают мнение, что г-ну Охендовскому дают шанс уйти с должности после возможной политической сатисфакции, то есть после оправдания в суде.
В мае 2016 г. бывший первый заместитель председателя СБУ Виктор Трепак передал в НАБУ документы Партии регионов, широко известные общественности как «амбарная книга». Эти данные должны были подтвердить факт незаконных выплат, в частности, бывшим и нынешним должностным лицам на сумму свыше 2 млрд долл. Речь идет о наличных операциях и расходах за шесть месяцев 2012 г.
Среди «автографов» в «амбарной книге» есть подпись, которую экспертиза сначала признала как идентичную подпись действующего председателя ЦИК Михаила Охендовского. 30 мая 2016-го НАБУ возбуждает уголовное производство по признакам нарушения, имеющего признаки предложения, обещания либо получения неправомерной выгоды, содеянного лицами, занимающими ответственное или особо ответственное положение. Председатель ЦИК отрицает получение средств и заявляет о готовности дать объяснение правоохранительным органам. В ноябре того же года провели обыск в квартире Охендовского, изъяли планшет, во время осмотра которого установили: отдельные электронные сообщения имеют значение для уголовного производства, освещают ход событий и т.п. Это доказательство, в отличие от «амбарной книги» Партии регионов, как мы полагаем, является надлежащим доводом, полученным законным способом.
Именно арест, наложенный на планшет, оспаривает сторона защиты, но в начале 2017 г. Апелляционный суд города Киева несколько раз подтверждает решение предыдущей инстанции об аресте имущества. В декабре 2016-го руководитель Специальной антикоррупционной прокуратуры Назар Холодницкий объявил о подозрении и вручил соответствующее сообщение персонально Михаилу Охендовскому под запись видеокамер в аэропорту Борисполь. Далее разворачивается батл между детективами НАБУ, Специальной антикоррупционной прокуратурой и действующим председателем ЦИК относительно предупредительных мер против должностного лица, а также отстранения его на период расследования. В результате г-н Охендовский должен являться по каждому вызову детектива, следователя, прокурора, суда, в зависимости от стадии уголовного производства, а также не отлучаться из населенного пункта, в котором проживает, не сообщив об этом следователю. Предупредительная меры в виде залога не назначена, а суд отмечает, что доказательства, предоставленные стороной обвинения и защиты, свидетельствуют о том, что проверка обстоятельств и фактов, по поводу которых ведется расследование, еще не завершена и все обстоятельства не установлены. Ссылка на наличие противоречивых выводов экспертизы подписи в «амбарной книге», не свидетельствуют о полной необоснованности и безосновательности подозрения.
При таких обстоятельствах видится возможным применить к подозреваемому более мягкую предупредительную меру — в виде личного обязательства. 6 марта 2017 г. в НАБУ принимают решение изменить состав группы детективов, а Специализированная антикоррупционная прокуратура продолжила расследование уголовного производства против председателя Центральной избирательной комиссии Михаила Охендовского до 13 июня 2017 г.
Эта история, конечно, может закончиться как полным оправданием, так и осуждением председателя ЦИК. Мучительный процесс не подтолкнул политические элиты принять важное и сбалансированное решение, от которого в перспективе выиграют все. Из-за этого и так невысокое доверие и к элитам, и к выборам падает еще ниже.
Возможно, прозрение наступит к третьей годовщине этой эпопеи. Как говорится, обещанного три года ждут...
- Информация о материале
2014-го Верховна Рада ухвалила зміни до Бюджетного та Податкового кодексів. Зросла кількість джерел формування дохідної бази місцевих кошторисів за рахунок передачі окремих доходів із державного бюджету. А основна увага в останні роки була зосереджена на створенні об’єднаних територіальних громад (ОТГ) та їх пріоритетному фінансуванні. Механізм формування ОТГ був розроблений ще 2015 року. Вони перейшли на прямі відносини з державним бюджетом, оминаючи проміжні рівні, а відтак безпосередньо отримують із нього кошти на формування інфраструктури. Водночас об’єднаним громадам із районного рівня передавалося виконання делегованих державою повноважень: надавати соціальну допомогу, адміністративні послуги, керувати школами та дитсадками, організовувати діяльність закладів первинної медичної допомоги, культури та спорту. А відповідно й супровідні фінансові вливання з держбюджету у вигляді субвенцій на освіту, медицину, розвиток інфраструктури.
Уже 2015 року 794 старих сільських, селищних та міських рад, до складу яких входили 2015 населених пунктів, добровільно злилися в 159 територіальних громад. Спочатку найдинамічніше цей процес відбувався на Тернопільщині та Хмельниччині, де в 2015-му було створено відповідно 26 та 22 ОТГ. Вони об’єднали 673 населених пункти з 2015 об’єднаних по всій країні. У результаті на Хмельниччині ОТГ охопили 35,9% території та 22,8% населення області, на Тернопільщині — відповідно 27,7% та 21,3%. Значно відставали від них Дніпропетровська та Львівська області, де було створено по 15 таких громад, а також Полтавська, Житомирська, Чернівецька та Одеська (від 12 до 8 ОТГ). У більшості ж регіонів 2015-го об’єдналося лише по кілька громад (наприклад, по одній-дві у Київській, Сумській, Миколаївській, Херсонській, Вінницькій, Кіровоградській, Луганській, Закарпатській) або й узагалі жодна (на Харківщині). На початок 2016-го тільки в чотирьох регіонах об’єднані громади включали понад 5% мешканців і в десяти — понад 5% території.
У 2016 році темп створення об’єднаних громад пришвидшився: їхня кількість зросла зі 159 до 366, а чисельність населення більш як подвоїлася, перевищивши 3,1 млн осіб. На сьогодні вони об’єднали 1740 (близько 15%) колишніх міських, селищних та сільських рад. Змінилася й географія найактивніших у створенні ОТГ регіонів: уперед вийшли Житомирщина, Дніпропетровщина, Вінниччина, Запоріжжя. Натомість темпи об’єднання громад на Тернопільщині та Хмельниччині, що спершу лідирували, суттєво загальмувалися. Хоча наразі саме на Хмельниччині ОТГ мають найбільшу питому вагу — займають понад 43% площі області й концентрують близько третини жителів (434 тис.).
Загалом станом на квітень 2017 року створено 366 об’єднаних громад, де вже відбулися вибори до органів місцевого самоврядування, і 47, де вибори мають відбутися 30 квітня. Крім того, за інформацією Мінрегіонбуду, на фінальному етапі формування перебувають ще 102 потенційні громади. Таким чином, ідеться про понад 500 ОТГ, які вже створені або можуть бути створені найближчим часом. 14 березня 2017 року підписано закон про особливості добровільного об’єднання територіальних громад, розташованих на територіях суміжних районів, який дозволить провести перші вибори в низці ОТГ. А також, імовірно, пришвидшить процес створення нових, адже чимало сільських і селищних рад на межі різних районів тяжіють до центрів сусідніх. У деяких випадках аналогічна ситуація спостерігається й на межі областей, однак тут потрібно вже вносити зміни до Конституції.
З погляду фінансів основна відмінність між об’єднаними громадами та старими місцевими радами (сільськими, селищними та міськими) полягає в тому, що ОТГ концентрують доходи і виконують повноваження, які раніше належали як місцевим радам, так і районам. Наприклад, до бюджету об’єднаної територіальної громади переспрямовується 60% сплаченого на її території податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) і 100% адмінзбору за реєстрацію фізичних та юридичних осіб, які до створення ОТГ надходили до скарбниці району. Інакше кажучи, за своїм статусом об’єднані територіальні громади, по суті, прирівнюються до міст обласного значення. А район відповідно повністю втрачає податкові надходження і припиняє виконувати свої повноваження на території об’єднаної громади. Крім того, як і старі (нереформовані) місцеві ради (сільські, селищні та міські), ОТГ отримують усі 100% таких податків та зборів: 1) ренти від використання природних ресурсів та надр місцевого значення; 2) акцизів із продажу на їхній території тютюнових та алкогольних виробів, нафтопродуктів; 3) єдиного податку; 4) плати за землю; 5) податку на нерухоме майно; 6) податку на прибуток комунальних підприємств; 7) плати за оренду майна; 8) транспортного податку; 9) збору за паркування транспортних засобів; 10) туристичного збору; 11) адміністративних штрафів, зборів за реєстрацію речових прав на нерухоме майно, плати за надання інших адміністративних послуг та державного мита, що належить до відповідних бюджетів за місцем вчинення дій та видачі документів. Крім того, до бюджетів ОТГ, як і старих місцевих рад, спрямується 25% екологічного податку.
Для чіткішого уявлення про обсяг відповідних надходжень до кошторисів місцевих громад варто зазначити, що у 2016 році надходження від ПДФО до місцевих бюджетів (крім обласних) становили 63,2 млрд грн, єдиного податку — 17 млрд грн, плати за землю — 23,3 млрд грн, акцизів — 11,6 млрд грн, податку на нерухоме майно — 1,4 млрд грн. Водночас частка вже створених ОТГ у загальних доходах місцевих скарбниць усе ще незначна. У 2016 бюджетному році 159 утворених до його початку об’єднаних громад отримали лише 1,7 млрд грн ПДФО, 0,45 млрд грн єдиного податку, 0,56 млрд грн плати за землю та 0,37 млрд грн акцизів.
Проблеми залишаються
Подальший процес об’єднання громад гальмується з багатьох причин. Це добре помітно як на прикладі колишніх лідерів, де темпи різко загальмували після досягнення порога в 30–40%, так і на прикладі регіонів, де й досі створено не більше ніж 5–10 об’єднаних територіальних громад, попри те що процес триває вже понад два роки.
Найперша причина — із 12 тис. старих місцевих рад майже половина були дотаційними. Самодостатні не надто хочуть ділитися коштами. Ще один фактор — прагнення місцевих керівників зберегти посади та вплив, адже, як показує досвід, навіть в офіційно дотаційних громадах використання повноважень дає можливість отримувати чималі нелегальні доходи. Не кажучи вже про те, що зайняті в сільрадах службовці, напевне, втратять роботу. Окрім того, завершення процесу формування ОТГ на території певного району означає припинення його існування, оскільки він залишається і без доходів, і без повноважень. Тож районні еліти або прагнуть створення громад на базі старих адміністративних районів, або намагаються гальмувати процес, якщо не впевнені в можливості перебрати контроль над органами місцевого самоврядування в усіх чи принаймні більшості ОТГ. Не додає мотивації для формування об’єднаних громад і приклад уже створених. В урядових реляціях усе має досить гарний вигляд: за результатами 2016‑го виявляється, що бюджети перших 159 ОТГ зросли майже всемеро порівняно з надходженнями 2015-го до бюджетів місцевих рад, які увійшли до складу ОТГ, і становили 7,1 млрд грн. Це сталося насамперед завдяки виділенню 1 млрд грн субвенцій на створення інфраструктури об’єднаних громад, а також різкому збільшенню освітніх та медичних субвенцій (які почали надходити їм безпосередньо, а не до районного бюджету, як раніше) відповідно до 1,62 та 0,85 млрд грн. Порівняно із 39 та 42 млн грн, які отримували старі місцеві ради, це, безперечно, кардинальна зміна.
Однак насправді не все так однозначно. Порівняння бюджетів об’єднаних громад і місцевих рад, які існували на відповідній території до об’єднання, некоректне. Адже новостворені громади перебрали на себе й частину доходів та функцій, які раніше належали району. Таким чином, в ОТГ зросли не так видатки на освіту й медицину, як можливість здійснювати їх на місцевому, базовому рівні.
Зі 159 ОТГ України, які об’єдналися до початку 2016 бюджетного року, більшість виявилися дотаційними (125 громад). Середній рівень дотаційності ОТГ у різних регіонах країни суттєво різниться. Наприклад, на Івано-Франківщині він становить 42%, у Львівській області — 31%, у Чернівецькій — 28%, на Тернопільщині — 21%. Водночас на Хмельниччині та Житомирщині — 13%, на Дніпропетровщині, Черкащині та Одещині — 8–9%, на Запоріжжі та Вінниччині — 5–6%, а на Полтавщині та Чернігівщині — взагалі лише 2–4%. Проте й він не демонструє всієї різноманітності стану окремих об’єднаних громад. Навіть у межах одного регіону часто співіснують громади, де дотації держави покривають до половини власних (без делегованих державою) повноважень ОТГ, і громади, які є донорами державного бюджету.
В урядових реляціях та навіть ЗМІ увага зосереджується на окремих «історіях успіху». І це було б цілком виправдано, якби йшлося про наслідки управлінських зусиль керівництва тих чи інших громад. Однак насправді про це не йдеться бодай тому, що не було достатньо часу. Натомість у більшості нинішніх «історій успіху» тих чи інших рекламованих об’єднаних територіальних громад є свої об’єктивні «секрети», що не мають жодного стосунку до ефективності їхньої діяльності. Наприклад, успадковані ще з радянських часів чи, рідше, збудовані в останні десятиліття промислові, енергетичні чи транспортні підприємства. Або інфраструктура ключових транспортних магістралей, які проходять їхньою територією (АЗС, готелі, заклади харчування тощо).
Приміром, на Тернопільщині із двадцяти шести об’єднаних громад лише чотири не потребували дотацій із державного бюджету (Байковецька, Заводська, Гусятинська та Васильковецька). І кожна з них мала свій «секрет». Так, найзаможніша Байковецька безпосередньо прилягає до обласного центру, Заводська має на своїй території великий цукровий завод, Гусятинська створена на основі колишнього райцентру, має промислові підприємства, центральну районну лікарню та досить великий туристичний потенціал. А відповідно й значні надходження ПДФО. На Дніпропетровщині з п’ятнадцяти ОТГ, щодо яких є звітність за 2016 рік, у чотирьох власні доходи істотно перевищували видатки. Слобожанська є околицею Дніпропетровська, Зеленодольська має на своїй території одну з найбільших в Україні Криворізьку ТЕС, Вербківська та Богданівська прилягають до Павлограда, а їхня економіка пов’язана з видобутком кам’яного вугілля та значними нарахуваннями ПДФО на заробітну плату.
Таким чином, переваги від формування ОТГ виявилися вкрай нерівномірними: виграли окремі громади, великі підприємства-роботодавці яких раніше значною мірою наповнювали районні бюджети податком на доходи фізичних осіб. Вилучення цих коштів із районних бюджетів загострює проблему дефіциту останніх, а також інших уже створених або потенційних ОТГ на території відповідних районів. Адже всі ОТГ незалежно від того, чи успадкували вони від районів основні джерела доходів, мусять перебрати на себе фінансування тих статей видатків, які раніше покривалися з районних бюджетів: дитячі садки, заклади культури, застарілу транспортну інфраструктуру тощо. Врешті, створення ОТГ загострює проблему місця сплати ПДФО: за місцем роботи чи за місцем проживання. Адже на низці підприємств, розміщених в «успішних» громадах, працює чимало мешканців сусідніх, дотаційних. А бюджетоутворюючий податок із їхніх доходів платиться не там, де їм надаються послуги.
Тому чи не найзначущішим результатом створення ОТГ на цьому етапі може стати хіба що зміна свідомості місцевого керівництва та населення об’єднаних громад, якої вимагає перехід від пасивного очікування змін чи покращень згори до активного розвитку власних громад. Однак стартові умови в низці випадків аж надто різняться.
Субвенції з держбюджету для новостворених ОТГ частково вирішать цю проблему лише на початковому етапі. Зокрема, 2016 року, за даними звітності Мінрегіонбуду, майже дві третини всіх видатків розвитку (1,2 із 1,9 млрд грн) 159 ОТГ, створених до початку відповідного бюджетного періоду, профінансували коштом субвенцій із держбюджету. Однак у середньо- і довгостроковій перспективі це не змінить кричущих фінансових диспропорцій у власних можливостях об’єднаних громад. Так, попри більш як двократне зростання кількості ОТГ у 2016-му порівняно з 2015-м, цього року з держбюджету на розвиток інфраструктури очікується лише 1,5 млрд грн надходжень проти 1 млрд грн у 2016-му. Це свідчить про те, що фінансові вливання з держбюджету на демонстрацію переваг ОТГ поступово зменшуються.
Розміри об’єднаних громад також надто різняться. Найменша за чисельністю населення Макіївська ОТГ Чернігівської області (1,6 тис. жителів), найбільша — Лиманська ОТГ Донецької (44,2 тис.). Тож не дивно, що за таких строкатих параметрів не спрацював один із ключових аргументів створення об’єднаних територіальних громад — зменшення до розумних масштабів витрат на персонал органів управління (див. «Не всюди досягнута мета»). Утримувати повні середні школи чи медичні заклади в громадах із населенням менш як 5–6 тис. із часом буде надзвичайно складно. Наприклад, у Смирновській ОТГ Запорізької області, яка має 3,8 тис. жителів, налічується лише 320 дітей шкільного віку, що замало для функціонування навіть однієї нормальної школи. Натомість їх у громаді чотири, зокрема дві початкові та одна дев’ятирічка.
Карти областей, де процес створення ОТГ просунувся найбільше, нині радше нагадують про добу феодальної роздробленості з низкою громад хитромудрої форми. Вимальовується картина хаотичного об’єднання на основі амбіцій місцевих еліт або антипатій мешканців одних населених пунктів до інших. Одні громади займають до половини колишніх районів, тоді як інші — тільки одну-дві старі сільські чи селищні ради. Чимало з них украй видовжені територіально, відстань до найвіддаленіших населених пунктів в одній громаді може сягати 25–30 км і більше, при цьому населені пункти, що містяться лише за 5–10 км по інший бік від центру, можуть входити до складу іншої ОТГ. За таких умов початкова мета реформи навряд чи буде досягнута. Ані про створення фінансово спроможних громад, ані про наближення необхідних базових послуг до споживачів у більшості випадків не йдеться. Коли старі районні структури припинять своє існування, а малі громади виявляться вкрай віддаленими від центрів інфраструктури укрупнених нових районів, недоліки такого хаотичного формування дадуться взнаки повною мірою. Це ускладнюватиме комунікацію мешканців із центром, зокрема відвідування медичних закладів, а в перспективі й відвідування опорних шкіл дітьми з невеликих сіл. Щоб отримати якісні послуги, доведеться їздити або до більших центрів сусідніх громад, або дуже далеко до центрів нових укрупнених районів. Тож безгрошів’я та недофінансування інфраструктури в низці менш успішних громад, яких за збереження нинішніх тенденцій виявиться більшість, здатні цілковито дискредитувати в очах їхніх мешканців саму ідею децентралізації.
- Информация о материале
Страница 234 из 1561
