Ликбез
Средняя продолжительность жизни в Украине составляет по данным ВОЗ 71,3 года. Это примерно на 5-6 лет меньше аналогичного показателя в странах Восточной Европы. На 8-10 лет — меньше, чем в странах Западной Европы. И на целых 12 лет меньше, чем в странах, которые лидируют в мире по этому показателю — среди них далекие Япония, Сингапур и Австралия, но также и европейские страны — Швейцария, Испания, Исландия, где живут в среднем около 83 лет.
Чему мы обязаны таким разрывом?
Политики и многочисленные эксперты готовы хором перечислять стандартный набор причин, среди которых и наследие СССР, и Чернобыль, и слабая экономика, и политическая нестабильность в условиях фактической войны.
Все эти факторы имеют место быть, но это лишь часть правды. Главными виновниками глобальных бед украинской нации со здоровьем и долголетием являются государство, которые не осуществляет должного контроля за продуктами массового потребления и сферой здравоохранения, а также… сами украинцы, которые ведут бессмысленный и беспощадный образ жизни, не задумываясь о том, что они едят, и чем лечатся.
Есть на кого равняться
Продолжительность жизни — это демографический показатель, который обозначает среднее количество лет предстоящей жизни человека. Обычно указывается ожидаемая продолжительность жизни при рождении, то есть в возрасте 0 лет.
В большинстве отчетов гуманитарных организаций утверждается, что самая высокая продолжительность жизни в мире – в Японии, а в Европе – в Швейцарии и Италии. В частности, в Швейцарии она составляет 83 года, тогда как в Украине – 71 год.
При этом в Швейцарии разрыв между продолжительностью жизни мужчин и женщин составляет примерно шесть лет, а в Украине – более 10 лет. По данным статистиков, ситуация серьезно ухудшилась в период с 1970 по 2010 годы.
Наши проблемы
Чем же вызван такой разрыв между Украиной и странами Западной Европы, а также разница в продолжительности жизни украинских мужчин и женщин?
Исследования Всемирной организации здравоохранения показывают, что, как минимум, на 50% на продолжительность жизни влияет образ жизни.
В случае с украинцами это довольно грустный фактор.
Украина входит в тройку мировых лидеров по количеству ежегодных смертей от болезней, связанных с повышенным потреблением соли вместе с Россией и Египтом. По данным ВОЗ, безвредной соль остается при уровне потребления не более 5 г ежедневно. В Украине этот показатель по разным оценкам составляет от 12 до 15 г.
Беда в том, что от избытка соли в пище не застрахованы и те украинцы, которые не очень любят досаливать еду. В отсутствие жестких требований о правдивой маркировке содержания ингридиентов, производители пищевых продуктов в обилии добавляют соль, чтобы еда дольше хранилась.
Не меньше, чем соль, любят украинцы и сахар, потребляя его почти вдвое больше, чем следует по нормам ВОЗ — около 20 чайных ложек в день, против 8-10.
Причем, считать следует не только непосредственно сахар, но и кондитерские изделия, мучное, газированные напитки и соки с подсластителями.
Производителя активно добавляют сахар во многие продукты для того, чтобы придать «вкус».
В отличие от европейцев украинцы потребляют в пищу огромное количество продуктов, содержащих трансжиры.
Этот вид жиров был создан для того, чтобы решить проблему небольших сроков хранения продуктов на основе природных продуктов. Их производят путем гирогенизации растительного масла.
Трансжиры крайне опасны. Многочисленные исследования установили связь между их употреблением и ростом риска сердечно-сосудистых заболеваний, рака, болезни Альцгеймера, депрессии.
Украинское законодательство не обязывает производителей осуществлять детальную маркировку продуктов по содержанию трансжиров. Это дает производителям широкое пространство для маневра — трансжиры позволяют продуктам дольше храниться.
Еще две очевидные причины незавидного долголетия украинцев — алкоголь и курение.
По самым грубым оценкам, алкоголем злоупотребляет более 1,5 млн украинцев. Больше всего — в возрасте от 18 до 29 лет. В среднем украинцы потребляют по разным оценкам 15-16 л чистого спирта в год (при норме ВОЗ — не более 10 л). Неудивительно, что более 65% смертности в стране связано с сердечно-сосудистыми заболеваниями.
В Украине по разным оценкам около 8-10 млн курильщиков. Курит половина взрослого населения страны. На одного курильщика приходится около 20 сигарет в день. Нужно отметить, что за последние 7-10 лет украинцы стали курить меньше, но все еще остаются одной из самых курящих наций в мире.
Внешние факторы
Помимо нездорового питания и вредных привычек убивают украинцев и другие причины.
Более 60% населения подвержены постоянному стрессу. Среди основных факторов стресса - высокий уровень безработицы, отсутствие уверенности в завтрашнем дне и собственном финансовом благополучии, война и политические распри. Каждый третий украинец мечтает об эммиграции. Каждый второй не отказался бы от работы заграницей.
Украина имеет чрезвычайно высокий уровень суицидов в сравнении с мировыми трендами, уступая по этому показателю только некоторым скандинавским странам. У нас средний показатель составляет 22 суицида на 100 тыс населения.
Согласно некоторым исследованиям, Украина входит в десятку стран мира, лидирующих по количеству смертей от экологии.
Экологическая ситуация в целом в стране не радужная. Однако, острее всего она — в промышленных регионах Днепропетровской, Харьковской, Одесской области. Основная проблема — промышленное оборудование советских времен, отсуствие экологических стандартов. В ЕС давно и активно переходят на альтернативную энергетику, сокращают объемы вредных выбросов. В Украине же по-прежнему основа энергетики — тепловые электростанции, которые ежедневно выбрасывают невероятное количество ядовитых газов в воздух по всей стране. Вредные выбросы на украинских угольных электростанциях превышают нормы ЕС в десятки раз.
Медицинский вопрос
«Одной из важных проблем, которые влияют на продолжительность жизни, является качество медицинского обслуживания, - рассказывает НВ Дмитрий Демаш, кандидат биологических наук, научный сотрудник Института экспериментальной патологии, онкологии и радиобиологии НАН Украины. - Качество диагностики многих заболеваний, в первую очередь онкологических, в Украине не идет ни в какое сравнение с европейскими странами. Причиной этого является, среди прочего, отсутствие у большей части населения средств на то, чтобы в достаточной мере следить за своим здоровьем и получать качественную помощь врачей».
В Украине крайне противоречивая ситуация с сертификацией импортных медицинских препаратов и их замещением продуктами отечественного производства. Как следствие, на фармацевтическом рынке — огромное количество некачественных медикаментов, оборот которых не контролируется.
Обычные люди вынуждены выбирать между весьма дорогими импортными препаратами, которые продолжают расти в цене из-за инфляции, и дешевыми аналогами, которые зачастую гораздо хуже.
В Украине нет сложившейся традиции профилактики заболеваний, например, массовых ежегодных обследований на наличие первых признаков рака, туберкулеза. Отсутствие программы обязательного медицинского страхования, в рамках которого проводятся профилактические осмотры, ведет к тому, что граждан никто не стимулирует к проведению таких обследований. К тому же их надо проводить за свой счет.
Что касается различий в продолжительности жизни между мужчинами и женщинами, то, по данным ученых, мужчины чаще, чем женщины, пренебрежительно относятся к своему здоровью, чаще, чем женщины, работают во вредных условиях и чаще погибают в ДТП. Боевые действия последних лет также в основном забирают жизни мужчин.
Качество жизни
Исследование, опубликованное весной 2017 года в издании Quality of Life Research показало и другие интересные закономерности, которые, правда, касаются не столько продолжительности, сколько качества жизни.
Ученые установили, что пожилые люди чувствуют себя лучше и живут дольше, если принимают участие в социально-производительных видах деятельности, таких как волонтерство, а также, если не уменьшают свою физическую активность.
Интересно, что для жителей Восточной Европы важным для продолжительности жизни оказались высокий уровень образования и уход за внуками. Наличие внуков, как выяснилось, продлевает жизнь только жителям Восточной Европы - в Средиземноморье, Западной и Северной Европе такой закономерности не выявлено.
По прогнозам Госстата, украинцы, родившиеся в 2010 году проживут в среднем более 70 лет, а родившиеся позже – 71 год и больше. Если в мире средняя ожидаемая продолжительность жизни людей, родившихся в 2015 году, составляет 71,4 года, то в Украине этот показатель статистики считают равным 71,38 лет.
Но это средний мировой показатель, и он обеспечивает Украине лишь 104 место в рейтинге стран по продолжительности жизни. Предстоит огромная работа для того, чтобы украинцы двинулись вверх в этом рейтинге.
- Информация о материале
Хто сьогодні стискався з проблемою захистити своє цивільне право про відшкодування збитків при наявності кримінального провадження, той знає як тяжко добитись того,щоб він подав до суду (слідчого судді) клопотання про арешт майна в кримінальному провадженню.
Багато хто незнає, що потерпілий (цивільний позивач) має право сам звернутись( або через свого адвоката) до суду з клопотанням про накладення арешту.
Для цього необхідно всього навсього подати до канцеляріх Поліції цивільний позов і щоб на Вашому екземплярі була відмітка про реєстрацію даного документа.
Після цього можна подавати Клопотання про арешт майна.
Але на сьогодні існує певна проблема з різним трактуванням суддями щодо прав цивільного позивача на подання клопотання про арешт.
Наприклад 29 березня 2017 року Апеляційний суд м.Києва розглядаючи апеляційну скаргу (добросовісного набувача) майно якого було арештоване слідчим суддею скасував Ухвалу суду першої інстанції мотивуючи тим,що цивільний позивач має право на звернення з клопотанням про арешт майна тільки підозрюваного, обвинуваченого.
Не так давно доданої норми Кримінального процесуального кодексу були внесені зміни, тому ми рекомендуємо уважно їх вивчити в тому числі і шановним суддям.
У відповідності до ч.1 ст.170 КПК України арешт майна забезпечується, якщо майно є доказом злочину по справі, в тому числі і для забезпечення цивільного позову.
Згідно п.4 ч.2 ст.170 КПК України арешт майна допускається для відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням (цивільний позов)
Далі пункт 6 частини 4 цієї ж статі 170 предбачає,що арешт накладається не тільки на майно підозрюваного обвинуваченого,засудженого, а також на майно фізичної чи юридичної особи, яка в силу закона (цивільного позову) несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями.
У відповідност до статті 171 Кримінального процесуального кодексу України Клопотання про арешт можна подавати цивільному позивачу відносно майна підозрюваного, обвинуваченого, юридичної особи, третіх осіб для відшкодування шкоди.
Так, що в разі коли Вам слідчий суддя чи суддя апеляційного суду буде говорити про те,що ви як цивільний позивач не маєте право на звернення з клопотанням про арешт майна, так як по справі нікому не пред’явлено підозру, обвинувачення, то знайте це не відповідає вимогам закону. Ви як цивільний позивач маєте на це право.
Один великий негатив в цьому, що Ухвала апеляційного суду ( чим до речі користуються шахраї та нечесні судді) про скасування арешту майна не підлягає касаційному оскарженню.
А тепер приклад: За Вашим клопотанням слідчий суддя районного суду наклав арешт на квартиру яку у Вас «віджали» по підробним документам.
Арешт відбувався без участі «ділків». Коли вони про це взнають «домовляються» в апеляційному суді і суд просто не враховуючи вимоги законодавства, скасовує цей арешт. А далі? Бо суд(судді) апеляційного суду знають,що на цьому все закінчилось. Ви не зможете оскаржити їхнє рішення до касаційного суду.
Даємо підказку:
1. У відповідності до частини 7 статі 170 КПК України, арешт може бути накладений на майно, на яке раніше накладено арешт відповідно до інших актів законодавства;
2. Якщо Апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанціх про накладення арешту де Ви виступали як цивільний позивач, пишіть до Генеральної прокуратури України заяву-повідомлення про злочин. Про винесення завідомо незаконного судового рішення.
- Информация о материале
Своєчасний розрахунок при звільненні — одна з важливих організаційно-правових гарантій дотримання прав працівників, що звільняються з підприємства, організації, установи.
За невиплату розрахунку при звільненні у встановлені строки законодавством передбачено цілу низку можливих санкцій.
По-перше, ст. 117 КЗпП передбачає, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП (за відсутності спору про їх розмір), підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. А за наявності спору зазначена компенсація виплачується в разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Крім того, згідно зі ст. 233 КЗпП, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Тож у цьому разі не має значення, в якому році мала місце невиплачена компенсація.
Тому незалежно від того, чи нарахувало підприємство компенсацію за невикористану відпустку при звільненні, в разі виникнення спору і вирішення його на користь працівника на роботодавця може бути покладено виплату значних сум компенсацій за затримку проведеного розрахунку (адже з моменту звільнення до моменту набрання законної сили рішенням суду може минути багато часу).
Щодо можливого визнання кредиторської заборгованості за нарахованою компенсацією безнадійною та її оподаткування зазначимо, що оскільки на вимоги з її стягнення строки давності не поширюються, вона, не може бути визнана безнадійною, і підстав для її списання підприємство не має.
По-друге, за порушення законодавства про працю передбачено адміністративну або навіть кримінальну (якщо таке порушення визнається грубим) відповідальність. Згідно з ч. 1 ст. 41 КУпАП, порушення встановлених термінів виплати заробітної плати, виплата її не в повному обсязі, а також інші порушення вимог законодавства про працю тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян — суб'єктів підприємницької діяльності від 30 до 100 н. м. д. г. (510 — 1700 грн.).
Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого ч.1 ст.41 КЗпП України, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та громадян - суб’єктів підприємницької діяльності від ста до трьохсот н. м. д. г. (1700-5100 грн.).
Згідно з ч. 1 ст. 172 ККУ, грубе порушення законодавства про працю карається штрафом до 50 н. м. д. г. (850 грн.), або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 2 років, або виправними роботами на строк до 2 років.
Також згідно з ст. 175 ККУ - безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності чи громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності, карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8500-17000 грн.) або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Незважаючи на це, без скарг працівника перспектива притягнення до відповідальності підприємства або його посадових осіб за зазначене правопорушення є доволі малою. Однак оскільки держава останнім часом посилює контроль за дотриманням трудового законодавства та відповідальністю, бажаною є своєчасна та повна виплата працівникам сум розрахунку при звільненні.
Аналізуючи судову практику з аналогічними предметами спору, можна зазначити, що суди за наявності усіх доказів у працівника, у 100% випадків задовольняють вимоги останнього, щодо виплат компенсацій за не використанні відпустки.
Варто зазначити, чим довшою буде затримка підприємства по виплаті належних звільненому працівникові сум, тим більшою буде сума виплата підприємством працівнику середнього заробітку, оскільки середній заробіток працівнику нараховується за весь час затримки по день фактичного розрахунку з ним, а тобто у разі, якщо підприємство добровільно не здійсните розрахунки з працівником, середній заробіток нараховуватиметься до дня ухвалення рішення судом.
В даному випадку можливі також ризики у вигляді звернення працівника із заявою до контролюючих органів та подальшого звернення такого органу до суду, щодо притягнення керівника підприємства до адмін. відповідальності передбаченою ч. 1 ст. 41 КУпАП.
- Информация о материале
Как оспорить или доказать отцовство ребенка? Разъяснение Министерства юстиции Украины относительно некоторых положений законодательства в части признании отцовства или оспаривание отцовства лицом, которое записано отцом ребенка.
Вопрос о признании отцовства или оспаривание отцовства урегулирован, в частности, в главе 12 «Определение происхождения ребенка» (статьи 121 - 140) раздела III «Права и обязанности матери, отца и ребенка» Семейного кодекса Украины (далее - СК).
Так, права и обязанности матери, отца и ребенка основываются на происхождении ребенка от них, удостоверенном органом государственной регистрации актов гражданского состояния в порядке, установленном статьями 122, 125 настоящего Кодекса. Ребенок, зачатый и (или) родившаяся в браке, происходит от супругов. Происхождение ребенка от супругов определяется на основании Свидетельства о браке и документа учреждения здравоохранения о рождении женой ребенка (части первые статей 121, 122 СК).
В свою очередь, если мать и отец ребенка не находятся в браке между собой, происхождение ребенка от отца определяется: по заявлению матери и отца ребенка или по решению суда (часть вторая статьи 125 СК).
Согласно статье 128 СК при отсутствии заявления, право на подачу которого установлено статьей 126 этого Кодекса, отцовство относительно ребенка может быть признано по решению суда.
Основанием для признания отцовства являются любые сведения, удостоверяющие происхождение ребенка от определенного лица, собранные соответственно Гражданскому процессуальному кодексу Украины.
Иск о признании отцовства может быть предъявлен матерью, опекуном, попечителем ребенка, лицом, которая удерживает и воспитывает ребенка, а также самим ребенком, достигшим совершеннолетия.
Иск о признании отцовства может быть предъявлен лицом, которое считает себя отцом ребенка.
Иск о признании отцовства принимается судом, если запись об отце ребенка в Книге регистрации рождений совершена согласно части первой статьи (№35 этого Кодекса.
Стоит добавить комментарий к этой статье, согласно которому доказательствами являются любые фактические данные, на основании которых суд устанавливает наличие или отсутствие обстоятельств, обосновывающих требования и возражения сторон, и иных обстоятельств, имеющих значение для разрешения дела (статья 57 Гражданского процессуального кодекса Украины). Эти данные устанавливаются на основании объяснений сторон, третьих лиц, их представителей, допрошенных как свидетелей, свидетельских показаний, письменных доказательств, вещевых доказательств, в частности звуко- и видеозаписей, заключений экспертов. То есть при разрешении спора о признании отцовства должны учитываться все вышеперечисленные доказательства в совокупности. Причем каждая сторона обязана доказать те обстоятельства, на которые она ссылается как на основание своих требований и возражений (часть первая статьи 60 Гражданского процессуального кодекса Украины). Важное значение в процессе доказывания имеет заключение эксперта. По результатам проведения судебно-биологической (генетической) экспертизы с использованием методики генотипоскопии (анализа ДНК) эксперты могут определить отцовство с вероятностью до 99.9 процентов или прийти к выводу о его исключении. Прийти к выводу об исключении отцовства возможно и на основании судебно-иммунологической экспертизы (экспертизы крови), или судебно-медицинской экспертизы, которая бы определила способность человека к зачатию ребенка. Однако, экспертиза ДНК на сегодняшний день является наиболее эффективным доказательством, подтверждающим наличие или отсутствие отцовства лица в отношении ребенка.
С целью обеспечения правильного и одинакового применения судами законодательства по делам о признании или оспаривании отцовства Пленум Верховного Суда Украины в своем постановлении «О применении судами отдельных норм Семейного кодекса Украины при рассмотрении дел относительно отцовства, материнства и взыскания алиментов» от 15 мая 2006 года № 3 отметил обстоятельства, на которые следует обращать внимание судами при рассмотрении дел такой категории.
Так, в пункте 4 указанного Пленума дано разъяснение, что дела о признании отцовства суд рассматривает в исковом производстве.
По таким делам иски лиц, указанных в части третьей статьи 128 СК, принимаются к судебному рассмотрению, если:
ребенок рожден матерью, не состоящей в браке, нет совместного заявления родителей, заявления отца или решения суда, запись об отце ребенка в Книге регистрации рождений совершено по фамилии матери, а имя и отчество ребенка записано по указанию матери (часть первая статьи 135 СК);
в случае смерти матери, а также при невозможности установить место ее проживания запись о ней и об отце ребенка совершено по заявлению родственников, других лиц или уполномоченного представителя учреждения здравоохранения, в котором родился ребенок (часть первая статьи 135 СК);
родители ребенка неизвестны и запись о них в Книге регистрации рождений совершено по решению органа опеки и попечительства (часть вторая статьи 135 СК).
Кроме того, лицо, которое считает себя отцом ребенка, рожденного женщиной, которая в момент зачатия или рождения ребенка находилась в браке с другим мужчиной, имеет право предъявить к ее мужу, если он записан отцом ребенка, иск о признании своего отцовства.
К требованию о признании отцовства применяется исковая давность в один год, которая начинается со дня, когда лицо узнало или могло узнать о своем отцовстве (статья 129 СК).
В свою очередь согласно статье 136 СК лицо, которое записанная отцом ребенка соответственно статям 122, 124. 126. 127 этого Кодекса, имеет право оспорить свое отцовство, предъявив иск об исключении записи о нем как отца из актовой записи о рождении ребенка, то есть в случаях:
- определение происхождения ребенка от матери и отца, состоящих в браке между собой (статья 122 СК);
- определение происхождения ребенка от отца в случае регистрации повторного брака с ее матерью (статья 124 СК);
- определение происхождения ребенка от отца по заявлению женщины и мужчины, которые не находятся в браке между собой (статья 126 СК).
В случае доказательства отсутствия кровного породнения между лицом, которое записано отцом, и ребенком суд постановляет решение об исключении сведений о лице как отца ребенка из актовой записи о его рождении.
Оспаривание отцовства возможно лишь после рождения ребенка и к достижению им совершеннолетия. Оспаривание отцовства невозможно в случае смерти ребенка.
Не имеет права оспаривать отцовство лицо, записанное отцом ребенка, если в момент регистрации себя отцом ребенка оно знало, что не является его отцом, а также лицо, давшее согласие на применение вспомогательных репродуктивных технологий в соответствии с части первой статьи 123 этого Кодекса.
К требованию мужчины об исключении записи о нем как отца из актовой записи о рождении ребенка исковая давность не применяется.
Согласно статье 140 СК, взыскания с лица, которое записано отцом, матерью, алиментов на ребенка не является препятствием для обращения в суд с иском об исключении сведений о ней как отца, матери ребенка из актовой записи о ее рождении.
Суды при рассмотрении дел об оспаривании отцовства имеют также учитывать положения постановления Пленума Верховного Суда Украины от 15 мая 2006 года № 3 «О применении судами отдельных норм Семейного кодекса Украины при рассмотрении дел относительно отцовства, материнства и взыскания алиментов».
- Информация о материале
Формирование института частных исполнителей продолжается. После вступления в силу с Закона №1403-VIII от 02.06.2016 «Об органах и лицах, осуществляющих принудительное исполнение судебных решений и решений других лиц» Министерство юстиции Украины приказом №3053/5 от 25.10.2016 утвердило «Порядок допуска к профессии частного исполнителя». В соответствии с этими документами, начали работу учебные курсы по получению знаний в сфере принудительного исполнения судебных решений и решений других органов.
Цена профессии
По замыслу авторов «исполнительной» реформы, карьерная стезя частных исполнителей должна начинаться со студенческой скамьи, а точнее, со скамьи Института права и последипломного образования Минюста. Именно там при поддержке украинских специалистов и иностранных доноров была разработана программа обучения и подготовки к квалификационному экзамену.
Пройти учебный курс и испробовать свои силы в частной сфере исполнения судебных решений изъявили желание более 700 лиц. Большую половину из них составляют государственные исполнители. В незначительном количестве представлены адвокаты и арбитражные управляющие. Немалая часть — иные лица, достигшие 25 лет, имеющие высшее юридическое образование и 2 года юридического стажа.
За один раз институт может обучить 3 потока по 70 человек. Курс обучения рассчитан на 23 рабочих дня, а его стоимость составляет более 6 тыс. грн. Для иногородних институт готов предоставить места в общежитии, но оплатить проживание придется отдельно. При этом платное обучение в институте является обязательным для допуска к прохождению квалифэкзамена.
В связи с этим у экспертов возникает вопрос, насколько профессия частного исполнителя может быть доступна. Ведь хорошо известно, что для некоторых региональных адвокатов даже ежегодный взнос в органы самоуправления в размере минимальной заработной платы является неподъемной суммой, а что уж говорить о 6 тыс.? Напрашивается вывод, что рассчитывать на получение свидетельства о праве на осуществление деятельности частного исполнителя могут только юристы, готовые сделать инвестицию в свое будущее.
Преодолимый барьер
Еще один интересный момент заключается в том, что не все оплатившие обучение смогут набрать необходимое количество баллов на экзамене. Сами разработчики вопросов, а также иностранные доноры уверяют, что задания очень сложные. Украинские чиновники оправдывают их сложность тем, что Украине нужны настоящие профессионалы своего дела. А вот иностранцы опасаются, что слишком высокий барьер отпугнет желающих стать частными исполнителями.
Что же касается самого экзамена, его программу подготовили иностранцы и »Украинская экзаменационная сеть», которая ранее принимала участие в подготовке экзаменационных заданий для желающих попасть в судейские кресла, в т. ч. в Верховный Суд нового образца.
Экзамен будет состоять из 3 этапов: тестирование, во время которого экзаменуемые должны будут ответить на 100 вопросов-тестов, 50 вопросов, требующих более расширенных ответов, и практическое задание в виде написания процессуальных документов. Тесты будет оценивать компьютерная программа по технологии, апробированной во время первичного квалификационного оценивания судей. А вот два вторых этапа предполагают субъективное оценивание членами специальной комиссии, что, по мнению авторов законопроекта, а ныне закона №1403-VIII, может содержать коррупционные факторы.
Чтобы успокоить кандидатов и иных неравнодушных к формированию института частных исполнителей, иностранные доноры из проекта ЕС выражают готовность организовать наблюдение за работой комиссии. Правда, сам механизм подобного наблюдения ни Минюстом, ни проектом пока не разрабатывался.
Стоит ли овчинка выделки?
Так стоит ли рисковать и оплачивать «курс молодого частного исполнителя»? Однозначного ответа на этот вопрос эксперты не дают.
Во-первых, специалистов смущает то, что хотя профессия и позиционируется как независимая деятельность, частные исполнители все же будут подотчетны Минюсту наравне со своими «бюджетными» коллегами. А это, с позиции обывателя, сводит разницу между первыми и вторыми практически к минимуму: и те, и другие будут ассоциироваться с государственным аппаратом, что отразится на доверии общественности.
Во-вторых, полномочия частных исполнителей не распространяются на несколько категорий дел, которые оставили в ведении исключительно их государственных коллег. А это недопустимо с позиций международного опыта. Напомним, европейские эксперты не раз отмечали, насколько важно сравнять мандаты частных и государственных исполнителей для достижения справедливой, ясной и предсказуемой конкуренции. В европейских странах, имеющих смешанную исполнительную службу, мандат частного и государственного исполнителя одинаков, они могут действовать в отношении любого должника, включая государство как сторону процесса. Сравняют ли полномочия исполнителей в Украине, неизвестно. В Минюсте говорят, что этот вопрос в любом случае зависит не от них, а от законодателя. Однако чиновники предлагают, по крайней мере, начать формирование частной исполнительной службы и посмотреть, как она будет работать.
В-третьих, несколько десятков частных исполнителей не смогут составить надлежащую конкуренцию исполнителям государственным. И тут, уверены эксперты, не следует кивать на нотариусов, которые в свое время также разделились на государственных и частных — у исполнителей совершенно другая специфика работы. На данный момент в Украине около 5 тыс. государственных исполнителей. Чтобы их частные коллеги не пропали из виду, их численность должна колебаться в пределах тысячи. И это необходимо осуществить уже к концу этого года, что, впрочем, маловероятно. В противном случае затраты на внедрение профессии себя попросту не оправдают.
И наконец, в-четвертых. На заседании коллегии Минюста министр Павел Петренко заявил, что сегодня работа государственного исполнителя является одной из наиболее высокооплачиваемых в пределах ведомства. Однако во многих областях вакансии остаются открытыми. А это значит, говорят эксперты, что профессия не входит в разряд самых популярных. Исходя из этого, специалисты подчеркивают, что ни в коем случае не отговаривают желающих оплатить обучение и поучаствовать в экзамене, однако делать это им придется на свой страх и риск, не имея никаких гарантий того, что деятельность частного исполнителя позволит окупить хотя бы затраты на получение права на ее осуществление.
Сергей Шкляр, заместитель министра юстиции по вопросам исполнительной службы
«С 5 января начала работать новая автоматизированная система исполнительного производства. Министерством юстиции с помощью украинских и зарубежных коллег разработаны и подготовлены задания для квалификационного экзамена частных исполнителей.
Обучение будет проходить 23 рабочих дня. Уже сформированы первые три группы. Решили испробовать себя в этой специальности около 800 лиц. Одновременно Институт может обучать 3 группы по 70. Списки первых групп уже обнародованы. Никому из тех, что подали документы, в обучении не отказано.
Процедура прохождения экзамена установлена соответствующим порядком. Длиться он будет 4,5 часа. 2,5 часа — на выполнение тестового задания. После этого, при условии получения определенного количества баллов, компьютер автоматически допустит ко второй части. Вторая часть предусматривает обработку 50 вопросов, требующих более расширенных ответов. И третий этап — решение практического задания с подготовкой процессуальных документов».
- Информация о материале
Хоробрість та самопожертва вояків не здатна змінити реалій співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. У дискусіях щодо стратегії України у протистоянні з Росією часто посилаються на фінський досвід. «Рішучі патріоти» розповідають як маленька Фінляндія перемогла СРСР. При цьому зазвичай опускають неприємний факт, що після кожної військової «перемоги» фіни втрачали нові території. Прихильники «болючих компромісів з Росією» наводять Фінляндію як приклад успішного розвитку країни, яка погодилась співпрацювати з агресором. Історія опору Фінляндії СРСР справді повчальна для України. Але саме історія, а не міф.
Зимова війна
Фінляндія, приєднана до Російської імперії у 1809 році, користувалась у її складі широкою автономією. Набуття країною повної незалежності у ході розпаду імперії 1917 р. затьмарила коротка, але жорстока громадянська війна між «білими» та «червоними». Втім, фінам вдалося побудувати ефективну демократичну державу.
На відміну від сучасного російського керманича, Сталін ніколи не казав про розпад Російської імперії як про «геополітичну катастрофу». Натомість він заповзято збирав її колишні володіння. Коли знищення Чехословаччини нацистами 1938 р. продемонструвало небажання західних демократій воювати, СРСР домовилось з нацистською Німеччиною про розподіл східної Європи.
Відповідно до пакту Молотова - Ріббентропа до радянської «сфери впливу» ввійшли, зокрема, країни Балтії та Фінляндія.
Після німецько-радянської агресії проти Польщі СРСР під загрозою сили нав’язав державам Балтії «пакти про спільну оборону», завдяки яким розмістив свої війська на їх території. Ті не насмілились опиратися.
У жовтні 1939 настала черга фінів. Їм запропонували «обміняти» території на Карельському перешийку на двічі більші території в Карелії для «забезпечення безпеки Ленінграду» та дозволити оренду півострова Ханко для розміщення там радянської військової бази.
Погодитись на радянські вимоги означало передати СРСР лінію прикордонних укріплень. Саме так вчинила Чехословаччина, віддавши Німеччині Судети, після чого була стерта з політичної мапи Європи. Фіни обрали опір.
Оборона на лінії Маннергейма
Радянське керівництво, враховуючи величезну перевагу радянського угрупування над фінською армією у техніці (приблизно шестикратне у артилерії, десятикратне в авіації та дев’яностократне (!) у танках), очікувало «бліцкригу».
Українцям добре знайомий фірмовий цинізм Кремля. Все це було і у 1939. Організація провокації з нібито обстрілом фінами радянського підрозділу 26 листопада 1939. Атака без оголошення війни. Заяви, що СРСР не напало на Фінляндію, а просто допомагає її уряду – насправді створеному у захопленому прикордонному селі з фінських комуністів-емігрантів.
Але вершиною цинізму стала відповідь радянського прем'єра Молотова на звинувачення у бомбардуваннях радянською авіацією мирних фінських міст, включно зі столицею Гельсінкі. Керівник уряду СРСР (а за сумісництвом і народний комісар закордонних справ) заявив, що радянська авіація «лише скидає хліб голодним фінам».
Слід відзначити, що на відміну від СРСР, яке ціною репресій проти власних громадян і їх рабської праці створило величезну військову машину, розвиток фінської армії, як і української, обмежувало міністерство фінансів.
Звісно, Фінляндія просто не могла собі дозволити хоч якось співмірну з СРСР кількість військової техніки. Втім, фінські військові відчували дефіцит навіть відносно дешевих протитанкових гармат і мусили героїчно (але значно менш ефективно) боротися з радянськими танковими армадами пляшками з горючою сумішшю – знаменитими з тієї війни «коктейлями Молотова».
Відома «лінія Маннергейма» аж ніяк не нагадувала неприступну фортецю. 140 кілометрів захищало лише 130 довготривалих оборонних точок. На спорудження укріплень витратили менше бетону, ніж на побудований 1993 року новий будинок Фінської національної опери.
Але фінам допомагала оборонятися природа рідної країни. Більш-менш розвинена мережа доріг. До того ж можливість вільного використання бронетехніки була лише на Карельському перешийку. Довгий кордон північніше Ладозького озера прикривали правічні ліси, скелі та озера.
А ще допомагала «сирість» Червоної Армії, офіцерський склад якої був знекровлений репресіями, а підготовка залишала бажати кращого. Град снарядів випускався «по площам», а вогневі точки залишалися живими.
Танки погано взаємодіяли з піхотою. Остання зазнавала важких втрат від фінських кулеметів, а броньовані машини, які проривалися до оборонних позицій без піхотного прикриття, знищувалися гранатами та запалювальними пляшками.
На Карельському перешийку Червона Армія зазнала важких втрат, але, принаймні, не була розбита. А радянські колони, які спробували атакувати центральну Фінляндію північніше Ладозького озера, взагалі були оточені суттєво меншими за чисельністю фінськими підрозділами. Фінські бійці-лижники перерізали комунікації, а потім громили по частинам знерухомлені радянські війська.
Хоча «котли» Зимової війни були оперативного, а не стратегічного рівня, перемоги над сильнішим противником надихали фінських солдат. Захопленні зброя та припаси поповнили небагаті запаси фінської армії.
Але СРСР підкидав все нові і нові підкріплення. Радянські командири вчилися на оплачених дорогою ціною помилках. Натомість фінська армія практично вичерпала всі резерви. Тож коли «лінію Маннергейма» врешті решт прорвали у лютому 1940, фінський уряд змушено пішов на переговори.
Атака на Фінляндію викликала обурення у світі. СРСР як агресора виключили з попередника ООН - Ліги Націй. Проте Кремль відреагував на це так само, як нині реагує на чергове «глибоке занепокоєння».
На відміну від України, чимало держав зголосилися поставляти фінам «летальну зброю». Але Німеччина, підтримуючи СРСР, блокувала відповідні поставки своєю територією.
Зброя і техніка йшла через Норвегію та Швецію. Але, враховуючи час на доставку та необхідність її освоєння, на фронт до завершення бойових дій потрапила лише невелика її частина.
Франція і Британія відправляли війська
Більш того, Франція та Британія показали, що готові надати фінам військову допомогу, надіславши експедиційний корпус. Чому ж західні демократії були готові воювати за нейтральну державу? Ті самі, які допустили розчленування союзника - Чехословаччини та, попри формальне оголошення війни Німеччині, не завадили останній розгромити Польщу.
Відповідь проста – шлях до Фінляндії лежав через північну Швецію, де знаходились стратегічні поклади залізної руди. Від поставок з цих родовищ критично залежала німецька промисловість. Під приводом допомоги Фінляндії французи та британці розраховували отримати контроль над ними.
Звісно Німеччина не могла цього допустити і загрожувала Норвегії та Швеції атакою у випадку висадки франко-британського експедиційного корпусу. Тож норвежці і шведи відхилили запит союзників. Втім, ті готувалися до висадки незалежно від позиції скандинавів. Звістки про радянсько-фінський мирний договір зупинили вже готові вирушати кораблі із матеріалами для експедиційних сил.
Фіни не мали змоги чекати допомоги. Вони побоювались, що через опір Швеції та Норвегії вона взагалі до них не дістанеться. Навіть за найсприятливіших умов існував ризик колапсу фронту і радянської окупації столиці та густонаселеного півдня Фінляндії до появи передових франко-британських частин.
Згідно з підписаним 12 березня 1940 у Москві мирним договором фінський уряд погодився на значні територіальні поступки. СРСР дісталося 10 % території Фінляндії, де проживало 12 % населення. Це були промислово розвинені райони, включаючи друге за величиною місто Фінляндії Віїпурі (нинішній Виборг).
Чому не окупували?
Чому ж СРСР тимчасово відмовилось від своїх планів повної окупації Фінляндії, про які свідчило створення маріонеткового уряду?
СРСР прагнув уникнути прямого військового зіткнення з західними державами. Крім того, продовження військових дій (а вже насувався період весняного бездоріжжя) загрожувало зв’язати надто багато частин Червоної армії на півночі.
Сталін же прагнув сконцентрувати військову силу на західному напрямку, аби зібрати плоди фронтального зіткнення західних демократій та нацистської Німеччини, яке очікувалося навесні – влітку 1940 р. Під прихованою чи явною загрозою відкриття другого фронту проти Берліну можна було ще далі посунути західні кордони СРСР.
Фіни виконують вказівки Москви
Власне все так і відбулося. Влітку 1940 р. нацисти атакували і розгромили Францію. У цей час СРСР формально анексував країни Балтії, відібрав у Румунії Бессарабію та Північну Буковину.
Не залишили у спокої і Фінляндію. Вже наприкінці березня 1940 р. поблизу кордонів Фінляндії з’явилася Карело-Фінська Радянська Соціалістична Республіка. Її очолив колишній керівник маріонеткового комуністичного уряду Фінляндії Отто Куусінен. Фактично це була «організаційна форма» для приєднання фінських територій до СРСР.
СРСР відкрито втручався у внутрішні справи Фінляндії, вказуючи, кого не можна обирати президентом, вимагаючи відпустити затриманих комуністичних активістів, які влаштували заворушення. Після евакуації британських військ з французького Дюнкерку СРСР зажадав, щоб концесія на видобуток нікелю у Фінляндії, яка належала англійській компанії, була передана йому.
На відміну від 1939 р. фінський уряд намагався виконувати вимоги сусіда, аби уникнути продовження агресії. Проте навряд чи поступливість краще прислужилась би Фінляндії, ніж військовий опір, якби не зміна позиції Німеччини.
Пропозиція Гітлера
Після анексії Бессарабії війська СРСР наблизились до румунських нафтових родовищ – основного джерела нафти для окупованої нацистами Європи. Одне з положень Московського договору зобов’язувало фінів власним коштом прокласти залізницю на півночі до шведського кордону. Іншими словами, створити лінію для наступу радянських військ до тих же родовищ залізної руди у Швеції, на які 1940 р. націлювалися французи та британці.
Реакцією Гітлера стала підготовка плану війни проти СРСР. Фіни виглядали корисним союзником, тож їм запропонували приєднатися до походу проти більшовизму. Це була «пропозиція, від якої неможливо відмовитись» – адже Фінляндія критично залежала від торгівлі з Німеччиною та окупованими нею територіями, зокрема від поставок звідти продовольства.
З іншого боку, фінське суспільство негативно ставилося до німецького тоталітаризму. Фінські еліти також не були повністю переконані у остаточній перемозі нацистів.
Тож, на відміну від решти німецьких союзників, Фінляндія не підписала політичного договору з Німеччиною. Хоча це не завадило фінським військовим і Вермахту плідно співпрацювати.
Фінська армія не атакувала СРСР 22 червня 1941. Фінляндія не дозволила почати таку атаку розташованим на її території чотирьом німецьким дивізіям. Але фіни сприяли мінуванню Фінської затоки німецькими тральщиками у ніч на 22 червня, а також заправляли німецькі бомбардувальники, які скинули міни поблизу баз Балтійського флоту.
СРСР полегшив завдання фінському уряду, здійснивши 25 червня масштабний авіаналіт на територію Фінляндії. У відповідь фінський парламент схвалив «оборонну війну» і фіни перейшли у наступ.
Через те, що кращі радянські частини були перекинуті на захід, фіни відносно легко повернули окуповані СРСР у 1940 землі. Крім того, вони захопили значну частину радянської Карелії.
З одного боку, у випадку перемоги Німеччини могло йтися про розширення Фінляндії на схід. Якщо ж Німеччина програє, окуповані фінами території могли б стати певним козирем за столом переговорів.
Втім, фіни дбали про те, щоб не надто сердити росіян та західних союзників. Хоч фінська армія і підійшла до Ленінграду, вона не обстрілювала і не бомбардувала місто. Також, попри німецький тиск, фіни не намагалися «перерізати» залізницю, якою з Мурманська йшов потік західної військової допомоги СРСР.
Новий наступ СРСР
Коли наприкінці 1943 р. стало ясно, що військова удача остаточно відвернулася від нацистів, фіни почали зондувати ґрунт для переговорів про вихід з війни. Втім СРСР зажадав відновлення кордону 1940 р. та подальших територіальних поступок, не кажучи вже про величезні репарації. Фінський уряд згорнув переговори, сподіваючись, що СРСР не зможе перекинути війська на другорядний напрямок, аби атакувати утримувану фінами територію.
Фіни помилились. 9 червня 1944 року (одночасно з висадкою союзників у Нормандії) почалася потужна атака на фінські позиції на Карельському перешийку. Червона армія у 1944 р. була значно серйознішим противником, ніж у 1939 р. Вже до кінця місяця південь перешийку було зайнято радянськими військами, вони також відбили столицю Карело-Фінської РСР Петрозаводськ.
Хоча фіни врешті решт змогли стабілізувати фронт, навряд чи би їм це вдалося без підтримки швидко перекинутих німецької піхотної дивізії, бригади самохідних артустановок та підрозділу бомбардувальників.
Ще важливішими були термінові німецькі поставки фінській армії гранатометів - «фаустпатронів», які дали змогу хоч якось протистояти радянським танкам.
Фіни погодились на дещо пом'якшені щодо розміру репарацій радянські умови (пізніше СРСР фактично «скасував» поступку, змусивши фінів поставляти товари за довоєнними цінами).
Крім кордону 1940 р., фіни додатково втратили вихід до Північного Льодовитого океану – порт Петсамо з розташованими поблизу копальнями нікелю. СРСР також змусило фінський уряд дозволити створення військово-морської бази СРСР у Поркаллі – лише за 30 кілометрів до фінської столиці.
Але за виконанням умов перемир’я наглядали не окупаційні війська, а лише Союзна контрольна комісія. Справами країни відав фінський уряд, функціонували державні установи та основні політичні партії. Фінським військом керували ветерани боїв з Червоною армією.
Відкуп. Чому не з’явилась «Фінська Народна Республіка»?
Радянське керівництво не мало ілюзій щодо можливості «радянізувати» Фінляндію без її окупації. Але у 1944 р. Німеччина ще здійснювала активний опір, а американські і британські війська просувалися на схід у Франції. Кожна радянська дивізія, залишена у Фінляндії, знижувала шанси СРСР посунути кордон свого впливу на захід.
Чому ж Фінляндію не окупували після 1945 р.? З тих же причин – у кінці 40-х окупаційні радянські війська забезпечували створення «соціалістичного табору».
Тривав збройний опір на заході України та у країнах Балтії. Потрібно було утримувати потужне армійське угруповання і на Далекому Сході. Потік радянської військової допомоги «плив» до Китаю, де тривала громадянська війна, і до Кореї, де така війна незабаром розпочалася.
А ще потреба СРСР переоснащувати авіацію реактивними літаками. Дорогий атомний проект, без успішної реалізації якого радянська імперія залишався б другорядною потугою. І все це на тлі розваленої війною економіки.
А тим часом з Фінляндії вчасно йшли поставки за репараціями - десятки тисяч електродвигунів, сотні трансформаторів, залізничних локомотивів, риболовецьких суден, криголами, розбірні фінські будинки. Радянська окупація порушила б ці поставки, натомість з’явилося б нове вогнище партизанської війни.
Тож 1948 р. Кремль зробив вибір на користь «синиці у руці», підписавши з Фінляндією договір «Про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу». В обмін на зобов’язання Фінляндії відбивати напад на СРСР, спрямований через її територію, останній визнав фінський нейтралітет та право зберегти власний внутрішній устрій.
Уроки фінського опору для України
Підсумуємо фінські уроки:
Перший. Хоробрість та самопожертва вояків не здатна змінити реалій співвідношення сил та рівня технічної оснащеності армій. Відповідне співвідношення українських та російських збройних сил є кращим, ніж Фінляндії та СРСР. Але спільним є головне - в обох випадках слабша армія не здатна завдати противнику стратегічної військової поразки.
Її роль – максимально підняти «ціну» ворожої агресії. Армія дозволяє зберегти незалежність. Але якщо співвідношення військових сил не зміниться (як це сталося у парі «Фінляндія – СРСР» у 1941 р.) – військо не може бути інструментом повернення втрачених територій.
Другий. Компроміси з агресором справді врятували Фінляндію. Але це сталося завдяки тому, що вона перебувала на периферії інтересів СРСР. Для сучасного Кремля «українське питання» завжди буде пріоритетним. Відтак українські поступки лише заохотять російських очільників до спроб його «остаточного вирішення».
Уявили Україну, яку очолює пожиттєвий Медведчук?
Через співпрацю з СРСР навіть у справді демократичній Фінляндії посаду президента майже 26 років займав лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» Урго Кекконен. Він пішов з влади лише за станом здоров’я.
Коли поставала загроза впливу на Кекконена, СРСР неодноразово втручався, здійснюючи дипломатичний чи економічний тиск на Фінляндію. Уявили Україну, яку очолює пожиттєвий Медведчук?
І нарешті. Протистояння СРСР і Фінляндії припинилося тоді, коли Кремль відмовився від планів повернути «втрачений шматок імперії». Пошук справжнього, а не «холодного» миру між Росією та Україною почнеться, коли Москва справді думатиме про Київ, як про сусідню столицю, а не про «матерь городов русских».
- Информация о материале
Страница 16 из 186
