Ликбез

Зараз моя подруга гарно співає. А кілька місяців тому це в неї не виходило навіть за великого бажання.

Наодинці співала непогано, але варто їй було прийти на якийсь захід, наприклад, на весілля, як голосу ніби й не було.

Максимум, на що дівчина була здатна – це гудіти, як паровоз, тоді як інші гості з легкістю в черговий раз співали «Горіла сосна, палала…».

Я шукала цьому пояснення.

Не хотілося визнавати, що у подруги немає таланту, тому що вона дійсно хотіла співати, і аж світилася, коли розучувала чергову пісню.

Виходить, є якась інша причина надмірних переживань, які чіпляються за душу, як реп’яхи за кожух, всіляких накручувань, які дзижчать в голові, як джмелі, і врешті-решт, причина всіх безглуздих провалів.

Все прояснилося тоді, коли подруга почала відвідувати заняття з вокалу у відомої співачки і чудової людини, яка почала її вчити, в першу чергу, не боятися.

Мене завжди цікавило, чому люди, з одного боку, так хочуть займатися собою, а з іншого – бояться втілити свої плани в життя.

В психології навіть є широко поширений принцип «Роби те, чого боїшся!». Але ж ми в більшості своїй не робимо…

От і виникає парадокс, який полягає у тому, що зустрічаємо потрібних людей, отримуємо знання, але бракне духу зробити «вирішальний» ривок, тому що страх знищує найпалкіші пориви.

Люди бояться багато чого, починаючи від інфекції і закінчуючи землетрусом. А ще, буває, одні одних.

Я от боюся смерті – і визнаю це.

Та мені ніколи не спадало на думку, що треба починати боятися власного боягузтва, бо воно – причина майже всіх невдач і падінь.

Сучасний світ і життя в ньому хаотичні. Шарль Бодлер сказав, що життя – це лікарня, де кожен пацієнт мріє перебратися на інше ліжко. Ліжок, тобто місць під сонцем, вистачає всім. Але оскільки постійно потрібно кудись перебиратися, щось вирішувати, щось купувати і продавати, кудись бігти – страх аж зовсім недоречний.

Чому так багато людей бояться остаточно і безповоротно повірити в себе?

Напевно, тому, що це дуже енергозатратно. Постійно потрібен допінг у формі підтримки близьких людей, чиїхось захоплень, мотиваційних «пинків».

Коли людина боїться, в нагоді можуть стати матеріальні і нематеріальні аксесуари, але не факт, що вони гарантують апогей її самовираження.

Навіть державні мужі, солідні ніби люди, а теж часто-густо боягузи, і своїм страхами і підлістю спричиняють країні збитки, а людям великі клопоти.

Людині важко визнати те, що вона боїться. Нічого абсолютно не робить, не змінює, не вимагає. Хвилі житейських буднів щось приносять, щось відносять і поступово приб’ють її до якогось непримітного місця.

З іншого боку, є люди, які хочуть змінитися на краще, і навіть затрачають для цього колосальну кількість енергії, але не можуть зрушити з місця, тому що боягузтво каменем лежить на їхній підсвідомості.

Одного дня мені стало страшно свого боягузтва, прикро за те, що починаючи зі шкільної парти, боялася «сказати щось не те» і стримано слухала.

Людей, які прагнуть бути відмінниками у всьому, і в дорослому житті супроводжує страх сказати «не те» на семінарі, зустрічі, нараді. А насправді всім глибоко байдуже на твоє нікчемне «не те», так як в життєвому круговороті – це дуже вже непримітна подія…

Шукаючи причини боягузтва, приходимо до виховання. Повертаємось до нашого райдужного і неповторного дитинства де нас, можливо, недолюбили, недооцінили, не сказали що, ми класні і станемо самодостатніми людьми, а казали, що вчитися потрібно для того, щоб заробляти на шматок хліба.

Я в жодному випадку не засуджую наших дідусів і бабусь, навпаки – люблю і ціную. Вони пережили неймовірно важкі роки, війни і голод. Наші батьки пережили дев’яності. І дали нам, що могли.

Коли наші батьки були молодими, всі були більш-менш однаковими в соціальному акваріумі. «Золотих рибок» було дуже мало. І багато з батьків навіть не сподівалися, що в них виростуть такі унікальні й амбіційні діти. Тобто люди, які зараз бавляться своєю молодістю, хочуть щораз більших висот і наголошують на нерозкритому потенціалі.

Як результат, наше покоління дружними рядами ходить на мотиваційні тренінги.

І тут два варіанти. Або взагалі нікуди не висовуватися, хіба що на застіллях на п’яну голову говорити тости. Або раз і назавжди побороти боягузтво. Це важко, боляче, виснажливо, це не піти викинути всі старі речі, не пиячити в шумних компаніях і ганяти «понти», це не купити брендовий одяг за кілька тисяч доларів, не купити місце у Раді і не сходити кілька разів на Шустера. Це щось набагато сакральніше…

Ні бог, ні диявол не дав вам духа страху. У вас всередині і причина, і її усунення. У вашому тілі і розумі все, що тільки треба для вашого блага.

А боягузтво лише в окремих випадках може бути виправданим, навіть схваленим, наприклад, не кинутись із скали, якщо інші кидаються. Можливо ще хтось наведе якісь розумні приклади.

Всі інші страхи є причинами того, що ви не відкрили власну справу, не зробили кар’єру, не вивчили мови й не побачили світ. Тому боятися є сенс лише власного боягузтва. І не просто боятися, а нарешті позбутися. Як моя подруга, що дуже хотіла співати...

Информация о материале

Опубликовано: 28 января 2016

Первичное квалификационное оценивание судей начнется уже через месяц. Однако представители судейского сообщества до сих пор теряются в догадках, как, когда и где оно будет проходить, какими будут задания, и главное – не превратится ли процедура оценивания в кампанию по увольнению неугодных. На все вопросы ответил председатель Высшей квалификационной комиссии судей Сергей Козьяков.

Судьи-«пятилетки» будут первыми

– Недавно ВККС опубликовала заявление, в котором сообщила, что суды не предоставляют Комиссии данные о внутренней специализации судей, хотя должны были это сделать в течение 10 дней. Не затянет ли это в очередной раз начало первичного оценивания?

– Процедура первичного оценивания состоится обязательно. Первая группа судей из 20 человек будет проходить оценивание 17 февраля. Это точная дата.

– Кто будет в этой первой группе?

– Это будут судьи, претендующие на должность судьи бессрочно и написавшие соответствующие заявления. Мы уже обработали 101 такое заявление.

– Где будет проходить сама процедура оценивания?

– Она будет проходить в Киеве, непосредственно в здании ВККС на ул. Механизаторов, 9. Все судьи, проходящие оценивание, будут сведены в группы по 20 человек и в таком порядке будут его проходить.

– Первоначально предполагалось, что первыми первичное оценивание будут проходить все-таки судьи Верховного Суда Украины и высших специализированных судов. Почему в итоге решили отказаться от этой идеи?

– Такой порядок был предусмотрен переходными положениями Закона «Об обеспечении права на справедливый суд» от 12.02.2015. Но сроки их действия истекли 28 сентября прошлого года. Провести оценивание в таком порядке не удалось, поскольку вплоть до декабря шли переговоры с Советом судей Украины. Чтобы прежний порядок действовал, необходимо, чтобы парламент продлил срок действия Закона «Об обеспечении права на справедливый суд».

– Т. е. первоначальный порядок оказался все-таки несколько скомканным?

– Большой проблемы я в этом не вижу. Общее число судей Верховного Суда и высших специализированных судов невелико – около 330 человек. Часть из них уже написали заявления об отставке, так что фактическая проходить первичное оценивание будут еще меньше людей. Значительно большей проблемой является проведение оценивания нескольких тысяч судей апелляционных судов и судов первой инстанции.

Не стоит бояться противоречий

– Будут ли допущены к прохождению оценивания судьи, на которых было подано множество жалоб, на которых в ВККС открыты дисциплинарные дела, или те, кто имеют проблемы с правоохранительными органами?

– Будут. Первичное оценивание, как известно, состоит из двух этапов – экзамена и исследования судейского досье. Количество жалоб на судью еще ни о чем не говорит. Значение будет иметь количество решений ВККС по привлечению конкретного судьи к дисциплинарной ответственности. Это будет учитываться уже при прохождении судьей второго этапа оценивания и соответствующего собеседования с ним.

– Как может повлиять на результаты оценивания каждый его этап? Например, будет ли рекомендовано уволить судью, если он хорошо сдал экзамен, но провалил процедуру исследования досье и собеседование?

– Все будет оцениваться по совокупности факторов.

– Каковы будут финансовые затраты на проведение оценивания? Как известно, в 2011–2013 гг. на проведение отборов на должности судей были потрачены миллионы…

– Это разные ситуации. Тогда для проведения отборов разрабатывалось специальное программное обеспечение, закупались оборудование и техника, арендовались помещения. Сейчас во всем этом нет необходимости. Если, например, в день будут проходить оценивание 20 судей, арендовать залы нам не нужно. У нас есть два класса, оснащенных современным оборудованием и программным обеспечением, которые вполне подходят для решения поставленной задачи. Т. е. каких-либо особых финансовых затрат для проведения первичного оценивания не предвидится.

– Разработаны ли уже окончательные варианты заданий для оценивания? Можно ли с ними ознакомиться заранее?

– Первая часть заданий будет состоять из устоявшихся правовых позиций Верховного Суда. Эти правовые позиции, как и решения Европейского суда по правам человека, будут размещены на нашем сайте. Что касается практических заданий, то их варианты выложены на сайт не будут. Судьи будут получать эти задания при непосредственной встрече с членами комиссии.

– А как быть с ситуациями, когда правовые позиции Верховного Суда противоречат друг другу?

– Главное, чтобы судья эти позиции знал, как и то, что они противоречат друг другу. Иного от него не потребуется.

Неопределенные сроки

– Если все противоречия между ВККС и Советом судей преодолены, зачем в декабре понадобилось создавать совместную рабочую группу?

– Некоторые моменты оценивания еще могут улучшаться. Думаю, в феврале мы начнем процедуру первичного оценивания, получим первый опыт, а потом проанализируем ситуацию на предмет того, что у нас было сделано неудачно.

– В какие сроки ВККС планирует провести оценивание всего судейского корпуса?

– Я так далеко не заглядываю, и соответствующие подсчеты мы не проводили. Пока мы хотим посмотреть, как пройдет оценивание первой сотни судей, а дальше будем действовать, исходя из разработанного графика.

Информация о материале

Опубликовано: 27 января 2016

Реформирование института правосудия, которое с каждым днем приобретает все более конкретные очертания, призвано, среди прочего, внести изменения в установленный на сегодняшний день порядок рассмотрения споров между юридическими лицами и гражданами в рамках украинского законодательства. Зачастую при возникновении между сторонами конфликтной ситуации, которая не находит разрешения мирным путем, они обращаются за защитой своих ущемленных, по их мнению, прав к служителям Фемиды. Это приводит к двум проблемам: суды (и, соответственно, судьи) имеют в производстве очень большое количество дел, и из-за этого стороны могут ожидать решения по делу очень долгое время. В странах Европейского Союза и Соединенных Штатах Америки вопрос загруженности служителей Фемиды решен путем существования параллельно с системой судопроизводства института медиации.

Сама по себе медиация фактически сводится к альтернативному урегулированию споров путем привлечения к разрешению конфликта еще одной нейтральной и беспристрастной стороны – медиатора, который не заинтересован в определенном исходе дела. Медиатор, по сути, помогает сторонам достичь определенного соглашения – исключительно на добровольных основаниях и под их контролем.

Внедрение института медиации было предметом исследований и работы многих законодателей. Только за последнее несколько лет в Верховной Раде было зарегистрировано около десятка законопроектов, призванных урегулировать вопрос внесудебного решения конфликтов. Однако ни один из этих проектов так и не дошел до стадии голосования народными депутатами. Одни не находили поддержки у Главного научно-экспертного управления, другие были раскритикованы профильным Комитетом Верховной Рады по вопросам правовой политики и правосудия.

Однако в 2014 г. Украина подписала Соглашение об ассоциации с Европейским Союзом, согласно ст. 1 которого Украина и Европейский Союз должны усиливать сотрудничество в сфере правосудия, свободы и безопасности в целях обеспечения верховенства права и уважения прав человека и основных свобод. Страны ЕС настояли, что обеспечение верховенства права и лучшего доступа к правосудию подразумевает доступ, как к судебным, так и к внесудебным методам урегулирования споров.

На своем заседании в Тампере 15 октября 1999 г. Европейский Совет призвал государства к внедрению альтернативных внесудебных процедур, основной среди которых является медиация. Для ее широкого внедрения в 2008 г. были приняты Директива 2008/52/EC Европейского парламента и Совета по определенным аспектам медиации в гражданских и коммерческих делах, а также ряд рекомендаций и руководящих принципов. Названная Директива распространяется на международные споры, но в соответствии с п. 8 преамбулы, «ничто не должно мешать применять эти положения также во внутренних медиационных процессах».

Подписание Украиной Соглашения об ассоциации с Европейским Союзом предоставляет уникальную возможность для внедрения европейского опыта медиации и присоединения к европейскому сообществу медиаторов.

На сегодня введение института медиации является одним из приоритетных направлений работы украинских законодателей. В начале осени 2015 г. профильный Комитет Верховной Рады в очередной раз принял решение о возвращении двух альтернативных законопроектов №2480 и №2480-1, регулирующих вопросы медиации, субъектам законодательной инициативы. А поскольку принятие такого нормативного акта является крайне необходимым, группой народных депутатов один из указанных законопроектов был доработан и 17 декабря 2015 г. вновь внесен на рассмотрение парламента под №3665. Сейчас этот проект ожидает рассмотрения в профильном Комитете ВР, и только после его согласования парламентарии смогут за него проголосовать. В положениях нового законопроекта, который призван создать институт медиации в Украине, разбиралась «Судебно-юридическая газета».

Когда возможна медиация

Применение института медиации, согласно положениям законопроекта, возможно в любых конфликтах (спорах), в т. ч. гражданских, семейных, трудовых, хозяйственных, административных, а также в уголовных процессах и делах об административных правонарушениях с участием как резидентов, так и нерезидентов Украины. Таким образом, медиация будет альтернативным судебному способом разрешения конфликтов, поскольку охватывает фактически все сферы правоотношений. Исключением являются лишь случаи, когда одна из сторон совершила тяжкое или особо тяжкое преступление – тогда медиация может быть проведена исключительно по объему и способу компенсации причиненного этим преступлением ущерба.

Следует также отметить, что законодатели установили возможность проведения медиации как до обращения в суд (третейский суд), так и во время или после судебного или третейского производства, в т. ч. в ходе исполнения его решения. Это указывает на возможность достичь консенсуса на любом этапе разрешения конфликтной ситуации.

Медиатор как советник

Законодатели установили, что медиатором может быть физическое лицо, достигшее 25 лет и имеющее высшее или профессионально-техническое образование, которое прошло профессиональное обучение медиации. Также четко регламентированы ограничения для медиаторов – таковым не сможет стать лицо, признанное судом ограниченно дееспособным или недееспособным; которое имеет не погашенную или не снятую в установленном законом порядке судимость; освобожденное от должности судьи, прокурора, следователя, с государственной службы или со службы в органах местного самоуправления за нарушение присяги, совершение коррупционного правонарушения; находящееся на государственной службе; исключенное из реестра до истечения трехлетнего срока. Стороны самостоятельно выбирают медиатора или медиаторов для решения спора.

Таким образом, основным требованием к медиатору является наличие у него специальной подготовки. А такая подготовка осуществляется физическими и юридическими лицами, программы которых были аккредитованы объединениями медиаторов. Эти организации должны обеспечивать как подготовку на базовом уровне, так и повышение квалификации медиаторов, целью которого является проведение процедур медиации эффективным для сторон, беспристрастным и компетентным способом.

Подготовка медиаторов включает 90 академических часов начального обучения, в т. ч. не менее 45 академических часов обучения практическим навыкам. По результатам ее успешного прохождения медиатору предоставляется сертификат (свидетельство или т. п.), который должен содержать информацию о названии организации, осуществлявшей подготовку; фамилии, имена, отчества лиц, которые провели подготовку; название программы подготовки и объем (количество академических часов) теоретической и практической ее части. При этом законодатели предлагают предоставить возможность признания сертификатов медиаторов, полученных за пределами Украины, если они отвечают указанным выше требованиям.

Для решения вопроса доступа к информации о действующих медиаторах законодателями предусмотрено создание соответствующего реестра. Он позволит вести учет подготовленных специалистов, но главное – даст возможность потребителям услуг медиации выбирать медиатора для конкретного дела. Такой реестр будет включать в себя все реестры, которые будут вести объединения медиаторов и организации, обеспечивающие проведение медиации и/или соответствующее обучение.

За предоставление услуг медиатор будет получать вознаграждение, размер которого определяется на договорных основаниях. Кроме того, стороны конфликта покрывают расходы, связанные с материально-техническим и организационным обеспечением проведения медиации. Такие расходы покрываются ими в равных долях, если в договоре о проведении медиации они не согласовали иной принцип их распределения.

Контроль за качеством предоставления медиаторами услуг, соблюдением ими требований кодекса этики медиатора и правил проведения медиации, уровнем специальной подготовки медиаторов, а также соответствием специализации медиатора обстоятельствам конкретного дела будет возложен на организации, обеспечивающие проведение медиации, и объединения медиаторов. Они должны разместить на своих сайтах реестры медиаторов, кодекс этики медиатора, правила проведения медиации, положения о дисциплинарных комиссиях, данные о стоимости услуг медиации и административных сборах, а также другую информацию, которая необходима сторонам для понимания сущности процедуры медиации и выбора медиатора для конкретного дела.

Для рассмотрения жалоб сторон медиации на действия или бездействие медиаторов в организациях, обеспечивающих проведение медиации, а также объединениях медиаторов на постоянной основе создаются дисциплинарные комиссии. Они рассматривают жалобы на медиаторов, являющихся членами организации или внесенных в их реестры. Каждая такая жалоба должна быть рассмотрена в течение месяца с момента получения ее ответственным лицом, и по результатам этого рассмотрения медиатор может быть привлечен к ответственности. По завершению рассмотрения жалобы стороны медиации получают письменное уведомление о выводах комиссии.

Как лицо причастное к разрешению споров, медиатор несет ответственность за нарушение требований закона о медиации, правил этики медиаторов и договорных обязательств относительно сторон медиации. Сторона, которая считает, что незаконными действиями или бездействием медиатора ей был причинен материальный и/или моральный вред, может обратиться с жалобой в организацию, обеспечивающую проведение медиации, или к объединению медиаторов. По такому обращению должно быть принято решение, которое публикуется на официальном сайте – вплоть до решения об исключении медиатора из реестра медиаторов или из состава членов организации. Может обратиться пострадавшая сторона и в суд, который осуществляет защиту прав и законных интересов сторон медиации в порядке, установленном законом. Повторное внесение медиатора в реестр или повторное принятие его в члены организации/объединения медиаторов может произойти не раньше, чем через 3 года.

Процесс медиации

Медиация может проводиться медиатором, которого стороны конфликта выбирают по своему усмотрению, самостоятельно или при содействии организации, обеспечивающей проведение медиации. Медиатор выбирает средства и методы проведения медиации и согласовывает ее порядок со сторонами конфликта, соблюдая требования действующего законодательства, правила проведения медиации, а также правила деловой и профессиональной этики медиаторов.

Начало медиации происходит в день, когда стороны согласились встретиться с медиатором для проведения такой процедуры. Если одна из сторон направила письменное предложение о встрече с медиатором для проведения процедуры медиации и в течение 30 дней или иного срока, указанного в предложении, не получила согласие другой стороны, такое предложение считается отклоненным. Это сохраняет основной принцип медиации – ее добровольность.

По результатам работы медиатора и сторон конфликта по его решению может быть достигнут консенсус, условия которого прописываются в письменном договоре. Такой договор, естественно, не должен содержать положений, противоречащих законам Украины, интересам государства и общества, его моральным принципам. Если медиация проводилась в рамках уголовного производства, судебного или третейского разбирательства дела или исполнительного производства, ее результаты, касающиеся непосредственно предмета иска или уголовного производства, оформляются мировым соглашением, соглашением о примирении или иным документом в соответствии с требованиями действующего законодательства. В случае, если стороны достигли согласия по вопросам, которые не могут быть предметом мирового соглашения (соглашения о примирении), они могут заключить по этим вопросам отдельные договоры.

Подписанный по результатам медиации договор является обязательным для исполнения определенным сторонами способом и в оговоренные ими сроки. В случае невыполнения стороной взятых на себя обязательств по такому договору другая сторона вправе в установленном законом порядке обратиться в суд для защиты своих нарушенных прав и законных интересов. Кроме того стороны имеют право договориться о включении в договор письменной медиационной оговорки, согласно которой они соглашаются передать на медиацию все или определенные споры, которые могут возникнуть между ними в связи с какими-то конкретными правоотношениями, независимо от того, имеют ли они договорный характер или нет. Наличие такой оговорки в договоре не является препятствием для обращения в суд или третейский суд.

Следует отметить также, что с целью эффективного применения института медиации законодатели установили, что судья или третейский судья вправе обращать внимание сторон на возможность проведения процедуры медиации на всех стадиях судебного рассмотрения дела, однако не может рекомендовать сторонам обратиться к конкретному медиатору. В случае использования сторонами рекомендации о возможном достижении консенсуса с привлечением медиатора суд или третейский суд вправе по совместному ходатайству сторон приостановить производство по делу на время, необходимое им для проведения медиации.

Принципы медиации

Медиация проводится на основе соблюдения определенных постулатов – ее принципов. Наши законодатели сохранили принципы медиации, задекларированные в Европе: добровольное участие; активность и самоопределение сторон; независимость и нейтральность медиатора; конфиденциальность информации о медиации.

Сама по себе медиация не просто является альтернативным судебному способом решения конфликтов, но и отличается, в первую очередь, добровольностью действия сторон, без оказания какого-либо давления на них с целью ее проведения или прекращения. Так, стороны имеют право организовать процесс медиации так, как они считают необходимым, и прекратить его в любое время, обратившись в суд или третейский суд за защитой нарушенных прав. Этот принцип распространяется не только на сторон, но и на медиатора и других участников медиации. Важным моментом является и тот факт, что само по себе участие лица в медиации не может рассматриваться как признание им своей вины любо признание исковых требований или отказ от таковых. Это всего лишь принятие возможности альтернативного урегулирования конфликта, возникшего в связи с заявлением другой стороны о предполагаемом нарушении ее прав.

Решение об обращении к медиатору, помимо того, что является исключительно добровольным, подразумевает также активный характер действий. Так, стороны медиации самостоятельно выбирают медиатора или медиаторов, определяют круг обсуждаемых ими вопросов, варианты урегулирования спора, содержание договора по результатам медиации, сроки и способы его выполнения, а также другие вопросы, касающиеся их спора и процедуры медиации, с учетом советов медиатора и других участников медиации. Кроме этого, отличительной чертой медиации можно назвать тот факт, что окончательные решения по возникшему конфликту принимаются исключительно сторонами медиации – медиатор не может навязывать им определенную позицию или способ разрешения конфликта, он фактически исполняет функции советника, не заинтересованного в том или ином решении спора.

Исполнять такие функции медиатору помогает принцип его независимости не только от сторон медиации, но и от государственных органов, других юридических и физических лиц, которым запрещается вмешивается в его деятельность при подготовке и проведении медиации. В связи с такой независимостью законодатели определили, что медиатором не может выступать адвокат, представитель и/или законный представитель стороны медиации. Такая позиция объясняется необходимостью сохранения медиатором нейтральности и беспристрастности, когда он помогает сторонам спора достичь взаимопонимания, наладить и вести переговоры. Во время проведения процедуры медиации медиатор стремится к обеспечению непредвзятого подхода по отношению к сторонам и учитывает при этом все обстоятельства дела. По своей сути медиатор не решает спор между сторонами и не вправе это делать. Если стороны не подписали соответствующее согласие, он не имеет права давать указания и рекомендовать конкретные варианты урегулирования спора, а также оценивать поведение и позиции сторон медиации (за исключением случаев явного нарушения правовых или этических норм либо порядка проведения медиации).

Важным принципом является также конфиденциальность информации о медиации, если стороны письменно не договорились об ином. Конфиденциальной является информация о предложении одной из сторон о применении процедуры медиации, готовности сторон к участию в проведении медиации; мыслей, предложений или признаний, высказанных в ходе медиации; готовности одной из сторон принять предложение другой стороны об урегулировании спора, а также другая информация о процессе подготовки и проведения медиации. Положения о конфиденциальности распространяются как на стороны медиации и медиатора, так и на лиц, которые к ней привлечены.

Медиация по-украински

Изложенное выше свидетельствует о том, что законодатели, вводя институт медиации, предоставляют сторонам спора возможность достигать консенсуса во внесудебном порядке, разрешая таким путем конфликты во всех сферах правоотношений с привлечением третей незаинтересованной стороны. Это должно позитивно отразиться на количестве рассматриваемых служителями Фемиды дел и, соответственно, на качестве принимаемых ими решений. Следует также упомянуть, что в законопроекте №3665сохранены все европейские принципы медиации. Однако при этом следует отметить «сыроватость» положений проекта, который четко не регламентирует способы и методы медиации и взаимоотношения медиатора с другими органами, а также каким образом будет фиксироваться договор, подписанный сторонами при достижении консенсуса. В то же время, стоит напомнить, что закон о медиации должен быть принят как можно скорее, ведь его имплементация возможна только после подписания Президентом, а регламентация института медиации нужна Украине уже сегодня.

Информация о материале

Опубликовано: 26 января 2016

Відносно недавно в українському кримінальному процесі з’явився новий інститут — негласні слідчі дії. Йому присвячено окрему гл.21 Кримінального процесуального кодексу, яка за своїм обсягом виявилася більшою, ніж спеціальний закон «Про оперативно-розшукову діяльність». Утім, як відомо, кількість не гарантує якості. Чим же негласні слідчі дії відрізняються від звичайних оперативно-розшукових заходів? Як при проведенні негласних дій слідчому добитися результату в тих межах, які є дозволеними, і при цьому не порушити прав людини? На що слід звертати увагу захисникові, який дізнався про застосування щодо свого підзахисного таємних методів розслідування? Відповіді на ці та інші практичні запитання «ЗіБ» шукав разом з доктором юридичних наук, професором кафедри кримінального процесу та криміналістики Академії адвокатури України Валерієм Колесником.

Думка про те, що частину оперативно-розшукових заходів віддали слідчому й той проводить їх, називаючи негласними слідчими діями, насправді є хибною

— Валерію Аркадійовичу, вже два роки поспіль науковці та практики мають чудовий привід для дискусій — новий КПК. Дехто називає його прогресивним, хтось — репресивним. Так чи інакше, але кодекс уніс чимало новел, серед яких — негласні слідчі (розшукові) дії. Проте й тут критики знаходять привід для невдоволення. Начебто на оперативно-розшукові заходи, відібравши право на їх проведення в оперативних підрозділів, почепили ярлик «негласні слідчі дії», залишивши при цьому суть заходів незмінною. Як ви ставитеся до такої позиції?

— Я скажу так: це дуже грубий підхід, але подібне твердження має певне підгрунтя і не позбавлене сенсу. Дійсно, негласні слідчі (розшукові) дії, за своєю сутністю, у переважній більшості фактично є оперативно-розшуковими заходами, які отримали нову назву і право на проведення яких надано слідчому під час здійснення ним досудового розслідування. Якщо раніше оперативні заходи під час розслідування кримінальної справи проводилися співробітниками відповідних оперативних підрозділів за законом про оперативно-розшукову діяльність у рамках справи супроводження кримінального судочинства, то тепер цю процедуру регламентує окрема глава кодексу. Але не все так просто.

З одного боку, нормативно закріп­лені методи проведення негласних слідчих дій багато в чому збігаються з методами ведення оперативно-розшукової діяльності. На це орієнтує ­Інструкція про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затверджена спільним наказом ГПУ, МВС, СБУ, Адміністрації Держприкордонслужби, Мінфіну, Мін’юсту від 16.11.2012 №114/1042/516/1199/936/1687/5, де записано (пп.1.6, 1.16), що «методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій — це сукупність організаційних, практичних прийомів, у тому числі із застосуванням технічних засобів, які дозволяють у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України, отримати інформацію про злочин або особу, яка його вчинила, без її відома». При цьому порядок, тактика та методика проведення цих дій, взаємодія уповноважених оперативних підрозділів «з особами (підрозділами), що залучаються до проведення таких дій, регулюються окремим нормативно-правовим актом органів, у складі яких перебувають уповноважені оперативні підрозділи».

З другого боку, діяльність щодо здійснення негласних слідчих (розшукових) дій є діяльністю процесуальною і мала б підпорядковуватися виключно нормам кримінального процесуального закону. Проте, виходячи з нормативних роз’яснень міжвідомчого наказу, те, що передбачено кримінальним процесуальним законодавством і написано для слідчого, сьогодні регламентується відомчими інструкціями й фактично регулює оперативно-розшукову діяльність. На практиці в багатьох випадках негласні слідчі дії — це дії, які виконують оперативні співробітники з дотриманням порядку та правил, із застосуванням тактичних прийомів саме оперативної діяльності. Але, оскільки такі засоби застосовуються в кримінальному провадженні, вони підпорядковуються вимогам КПК і мають проводитись із дотриманням тактики проведення слідчих дій.

— Тобто з появою в кодексі негласних слідчих дій оперативно-розшукові справи супроводження кримінального судочинства були ліквідовані за відсутністю потреби?

— Такі справи дійсно прибрали, втім, на мою думку, це було поспішним рішенням, бо потреба в оперативному супроводженні досудового розслідування нікуди не поділася. І задовольнити її лише наявними негласними слідчими діями неможливо. Однією слідчою дією не забезпечують проведення іншої…

Наприклад, перед тим, як проводити обшук у квартирі підозрюваного, як раніше, так і за новим КПК, слідчий дізнається, скільки кімнат та інших приміщень у квартирі, хто проживає з власником, коли мешканці виходять із дому й повертаються, чи тримають домашніх тварин, чи можуть несподівано завітати гості тощо. Така оперативна установка потрібна, аби належним чином підготуватися й ефективно провести слідчу дію — обшук. Це є оперативно-розшуковим забезпеченням діяльності слідчого, і таким саме оперативним воно залишилося. Слідчий, як і раніше, у таких випадках дає окреме доручення не іншим слідчим, а саме оперативно-розшуковим підрозділам.

Ще один приклад. Під час здійснення кримінальних проваджень трапляються випадки протидії розслідуванню. Як установити приховану протидію? Чому потерпілий, який ще вчора давав показання, сьогодні заявляє, що нічого не пам’ятає та претензій ні до кого не має? Йому заплатили? Пригрозили? Хто саме? Відповіді на ці та інші подібні запитання слідчий, який не має оперативних позицій серед учасників кримінального судочинства (бо це не його завдання), сам ніколи не знайде. Та й з’ясовувати це постфактум, очевидно, буде запізно. Тут необхідно якщо не діяти на випередження, то хоча б вчасно покласти край протиправному втручанню в роботу органів досудового розслідування. Знову ж таки, без оперативного супроводження кримінального процесу реалізувати це неможливо.

Ну і якщо ОРД можна проводити ще до внесення інформації про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань, то чому оперативні заходи повинні бути заборонені під час розпочатого кримінального провадження? Запровадження інституту негласних слідчих дій жодним чином не скасовує права на здійснення оперативно-розшукової діяльності як у гласній, так і в негласній формах.

Саме тому думка про те, що частину оперативно-розшукових заходів віддали слідчому й той проводить їх, називаючи негласними слідчими діями, насправді є хибною: слідчий не виконує, не перекриває (якщо можна так сказати) ті завдання, які у зв’язку з розслідуванням злочину ставляться перед оперативними підрозділами. ОРД в інтересах кримінального провадження як здійснювалася, так і здійснюється. Ми мали та маємо сьогодні дві форми пізнання події злочину: процесуальну й оперативну.

Слідчі зіткнулися з прихованою протидією з боку оперативних співробітників

— З теорією наче розібралися. А як з практикою? Напевне, оперативні працівники не дуже задоволені тим, що, згадавши в КПК негласні заходи, громадськість посвятили в таємниці ОРД. Чи не розкрили таким чином державних секретів?

— Аж ніяк. Таємниць проведення негласних заходів ні у формі негласних слідчих (розшукових) дій, ні у формі негласних оперативно-розшукових заходів законодавець

не розкривав. Усе, що виписано сьогодні в КПК, давно вже є (і є навіть більше) на сторінках багатьох підручників з ОРД, які можна придбати на книжковому ринку. Аби закрити це питання, також зауважу, що відповідно до закону «Про державну таємницю» і зводу відомостей, що її становлять, розголошенню не підлягає факт проведення конкретних негласних слідчих дій, у конкретному провадженні, певними особами й відносно визначеної особи. Також державною таємницею є форми та методи оперативно-розшукової діяльності, а вони в нормах КПК не розкриваються. Процедура ж організації проведення, зокрема отримання дозволу, складання протоколу, надсилання отриманих даних прокурору тощо, не може бути закритою. Адже саме вона забезпечує можливість перевірки допустимості одержаних фактичних даних і забезпечення реалізації та дотримання прав кожного з учасників кримінального судочинства.

Питання полягає в іншому: оперативні співробітники не в захваті від того, що в деякі оперативно-розшукові заходи посвятили слідчих. Більше того, можу сказати, що останні зіткнулися з прихованою протидією з боку оперативних співробітників!

Вони не хочуть і не можуть розкривати методи, якими користуються, свої оперативні джерела, не хочуть ділитися своєю спеціальною технікою, бо вона високовартісна (деякі зразки коштують десятки тисяч доларів)… А згідно з КПК слідчий тепер має право особисто проводити негласні слідчі дії та застосовувати сили й засоби ОРД.

Щоправда, це право є швидше номінальним. Візьмемо ч.1 ст.275 КПК: «Слідчий має право використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій». Але ж у слідчого конфідентів немає. Встановлювати конфіденційні зв’язки з громадянами — не його обов’язок. Агентуру підбирає оперативник, для якого такі джерела — найдорожче надбання (на встановлення справжніх ділових відносин витрачається не один місяць, а то й роки). Інколи зав’язуються стосунки, які тривають роками, навіть і після виходу оперативного співробітника на пенсію. І от уявіть: він має віддати це джерело слідчому для проведення досудового розслідування одного кримінального провадження чи навіть проведення однієї негласної слідчої дії! Так завтра в нього не залишиться взагалі нікого.

Водночас слідчі не до кінця розуміють, у чому саме полягає сутність тих чи інших негласних заходів. Ані положення кодексу, ані норми згадуваної інструкції, яка на 3/4 повторює КПК, не розкривають змісту, конкретних зав­дань негласних слідчих дій, тактики їх проведення. І в інструкції прямо зазначається, що тактика проведення негласних слідчих дій спирається на тактику проведення оперативно-розшукових заходів, яка регламентується внутрівідомчими актами. Ну як можна процесуальну дію регламентувати закритими відомчими нормативними документами?!

— До речі, у наказах про затвердження інструкцій зазвичай зазначаються правові підстави — відповідно до якої норми закону вони видаються. Відповідно до якого акта видана Інструкція з проведення негласних слідчих дій?

— Мабуть, відповідно до потреб практики. Бо жодних посилань на статті КПК чи іншого закону спільний наказ від 16.11.2012 не містить. Скажу більше: і не може містити. Кожен студент-юрист знає, що кримінальне процесуальне законодавство складається з положень Конституції, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, КПК та інших законів (ч.2 ст.1 КПК). Тобто кримінальне судочинство не може регулюватися підзаконними актами.

Втім, є потреби практики. Бо оперативні співробітники не знають, як розслідувати злочини, і не послуговуються кодексом. А ті, хто ним користується, слідчі, не знають, як проводити негласні заходи.

— Як це «не послуговуються кодексом»? Профільний для оперативників закон про ОРД в частині процедури проведення негласних заходів прямо відсилає до КПК…

— Так, але в багатьох випадках вони «відсилають» слідчого разом з його кодексом і керуються своїми інструкціями. Це — складнощі організаційного порядку, які, сподіваюся, колись будуть подолані.

А сьогодні при організації підготовки та виконанні конкретних негласних дій, використанні їх результатів фактично треба враховувати не лише законодавчі норми, а й вимоги інструкцій, які, до речі, іноді замість унесення ясності додають неузгодженостей. Поясню на прикладі. Згідно з вимогами чинного КПК особою, яка проводить негласну слідчу дію, може виступати слідчий або уповноважений оперативний підрозділ. Тобто всі співробітники оперативного підрозділу можуть бути залучені до проведення негласної слідчої дії. При цьому постанова про проведення такої дії має містити відомості про конкретних осіб, що проводитимуть негласну слідчу дію (стст.246, 251 КПК), а не про широке коло виконавців з якогось визначеного не слідчим і не прокурором як уповноваженими процесуальними особами підрозділу.

Водночас розд.ІІІ інструкції, яка регулює порядок організації проведення негласних слідчих дій, установлює, що «кінцевого» виконавця — уповноважений оперативний підрозділ — визначає керівник органу, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення й у складі якого є орган розслідування та (або) оперативні підрозділи, уповноважені на проведення негласних слідчих дій, а вже в тому «уповноваженому підрозділі» конкретного виконавця негласної слідчої дії призначає керівник останнього та ще й дає йому на допомогу особу, яка буде складати протокол. Отже, один оперативник відповідатиме за проведення негласної слідчої дії, а інший — за складання протоколу, і до призначення жодного з них ні прокурор, ні слідчий стосунку не мають.

Це є відхиленням від норм закону, бо з’являється суб’єкт, який, хоч і не має процесуальних повноважень, проте від імені слідчого й «відповідно до відомчих нормативно-правових актів» (так прямо прописано в інструкції) делегує їх виконавцю. Тут порушуються принципи ще римського права: «Ніхто не може передати іншому більше

прав, аніж має сам». Але чому таке є? Це суто організаційне питання, бо саме керівник правоохоронного органу розподіляє наявні сили й засоби для вирішення поточних завдань, які виконує цей орган. На мій погляд, у даному випадку слідчому треба попередньо узгоджувати питання щодо виконавців його доручення й уже в постанові вказувати персоналію або той підрозділ, який проводитиме негласну слідчу дію.

Навіть 500 понятих не гарантують дотримання прав особи під час обшуку

— Можливо, з урахуванням таких правових колізій та організаційних складнощів, гл.21 варто взагалі вилучити з КПК, принаймні до врегулювання цих питань?

— На мою думку, варто обмежити можливість проведення як слідчих дій тільки деяких із негласних заходів, залишивши при цьому оперативну складову. Наприклад, важко уявити, як слідчий з Києва чи Харкова, в одночасному провадженні якого є 30 чи навіть більше кримінальних проваджень, відповідно до ст.271 КПК виїздить на західний кордон і протягом тижня-двох контролює контрабанду, яка йде транзитом через Україну до іншої держави, або проводить спеціальний експеримент, отримуючи «на виході» ще один епізод кримінального провадження, відомості про який треба негайно внести до ЄРДР, і переходячи до статусу свідка як безпосереднього очевидця скоєння злочину.

Негласне, тобто таємне від володаря чи власника або під виглядом іншої особи, проникнення в публічно недоступні місця, по суті, є негласним обшуком, який, за положеннями ст.267 КПК, начебто може проводити сам слідчий. Уявіть: він під виглядом пожежного інспектора заходить у приміщення й нібито перевіряє пожежну сигналізацію, а фактично проводить негласний огляд. А завтра він же приходить як слідчий офіційно робити обшук. Це ж нонсенс!

Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.272 КПК) взагалі є окремим напрямом оперативно-розшукової діяльності, який охоплює цілий комплекс заходів: підбір агентів, оформлення низки документів- прикриття, підбір квартири-прикриття, навіть дружини-прикриття, не кажучи вже про створення вигаданих підприємств. То яка ж це слідча дія? Яким чи якими і скількома протоколами її треба оформити?

Проте введення окремого інституту негласних слідчих дій, на мою думку, все ж можна вважати явищем позитивним — воно відображає результат поступового зближення кримінального судочинства та оперативно-розшукової діяльності на шляху до розв’язання спільного завдання — протидії злочинності.

Негласні слідчі дії, безумовно, розширюють можливості слідчого щодо здобування значущої інформації. Фактично це додатковий потужний інструмент. Мабуть, ніхто не сперечатиметься з тим, що прихований спосіб отримання інформації є більш результативним, аніж «гласні» заходи. За умови дотримання процесуальної форми результати таких слідчих дій, як зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (так званої прослушки) і допит підозрюваного, матимуть однакову доказову силу. Втім, якому з доказів суддя надасть перевагу при винесенні вироку — риторичне запитання.

Отже, правильне користування негласними слідчими діями як інструментом зменшує трудозатрати та значно збільшує інформативність прийнятих рішень.

— Так, але, якщо згадати той самий обшук, як довіряти його результатам, коли напередодні в цьому самому приміщенні проводилося негласне обстеження? Не було ні власника приміщення, ні понятих...

— Я розумію, до чого ви ведете. Але це питання стосується суто довіри до правоохоронних органів, а не довіри до конкретного слідчого чи окремо взятого оперативного співробітника. Його треба чимскоріше вирішувати. Нам необхідно підвищувати довіру до учасників кримінального провадження, які наділені відповідними повноваженнями, треба працювати над психологією людини, юриста, слідчого, прокурора, судді. Жоден закон сам по собі, скільки б запобіжних механізмів він не містив, не убезпечить від зловживань з боку його виконавців.

Поняті? Так, під час негласного проникнення їх немає й бути не може. Тут через недовіру існує перекіс. Нині лунають пропозиції, аби для проведення обшуку залучалися не два поняті, а по два поняті на кожного слідчого й оперативного співробітника! Обгрунтовується це тим, що слідчий без нагляду з боку неупереджених осіб зробить щось не те: підкине, забере й не скаже. Але в цирку півтисячі глядачів спостерігають за одним фокусником і не помічають, звідки беруться голуби в порожньому капелюсі чи гральні карти в кишенях тих самих глядачів! Насправді навіть 500 понятих не гарантують дотримання прав особи під час обшуку. Інший бік цього питання: а хто в нас сьогодні виступає понятими? Хто з нас беззастережно і стовідсотково впевнений у повній незацікавленості залучених слідчим за підказкою оперативного співробітника понятих?

До речі, про запобіжні механізми. Для негласних слідчих дій є дуже прогресивна норма — ст.253 КПК, яка зобов’язує прокурора повідомляти осіб, щодо яких такі дії проводилися. Постає питання відповідальності: треба ж буде розповісти людині про обмеження її прав. Це та межа, якої виконавець не переступить.

Однак, на жаль (а може, на щастя), наскільки такі заходи ефективні для правоохоронців, настільки ж вони й небезпечні. Негласні слідчі дії для слідчого — «золоте дно», яке адвокат здатен перетворити в пекло.

Слідчі, судді не хочуть зв’язуватися з державною таємницею — велика ймовірність наразитися на кримінальну чи іншу відповідальність

— Чому, поясніть?

— Хоча б тому, що негласність у кримінальному провадженні як сутнісна ознака автоматично ставить питання збереження державної таємниці і відповідальності винних за її розголошення, втрату таємних документів (постанов, протоколів). Тут, щоправда, практики ще не набили лоба… Все попереду.

Є ще багато запитань, що залишаються відкритими: а чи в усіх слідчих, оперативних співробітників, спеціа­лістів, які беруть участь у цих діях чи долучаються до їх проведення, є допуск до таємної та цілком таємної інформації? Хто повинен перевірити наявність відповідних довідок про допуск особи до державної таємниці? Можливо, копії цих довідок треба долучати до матеріалів кримінального провадження? Бо інакше можна розпочинати інше кримінальне провадження — за порушення державної таємниці.

Далі — носії інформації (як електронні, так і паперові), на яких зберігається інформація. Вони теж містять гриф секретності й повинні бути відповідним чином зареєстровані та зберігатися у визначених місцях … Оперативний працівник склав протокол. На зворотному боці вказано, де цей протокол зареєстрований, де він надрукований. А чи виконано це на тому комп’ютері, принтері, які є сертифікованими для роботи з державною таємницею? А чи є відповідні кімнати в кожному райвідділі, прокуратурі, суді, де такі документи виготовляються, зберігаються? Бо якщо такий протокол надруковано не на тому принтері (адвокат може це встановити через проведення криміналістичної експертизи), то, знову ж таки, маємо новий склад окремого злочину або принаймні привід для службового розслідування.

Тому слідчі, судді не хочуть зв’язуватися з державною таємницею — велика ймовірність наразитися на кримінальну чи іншу відповідальність.

Ще один нюанс. Начебто проста для сприйняття ч.2 ст.266 КПК («Дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів»): «Технічні засоби, що застосовувалися під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також первинні носії отриманої інформації повинні зберігатися до набрання законної сили вироком суду». Проте її практично неможливо реалізувати суто з технічного боку (до речі, згадувана інструкція це питання взагалі оминає).

На практиці один і той самий пристрій чи носій використовується під час виконання доручень слідчих за різними провадженнями, а також у межах оперативно-розшукової діяльності, яка ведеться поза межами кримінального процесу. Бо далеко не в кожного оперативного співробітника є відповідні технічні засоби. Вони, як я вже говорив, часто бувають дуже високовартісними. Їх може бути всього 2—3 на підрозділ. А якщо їх «витратили» під час проведення заходів (є засоби й одноразового використання)? Трапляються випадки, коли технічні засоби отримання інформації, що встановлюються в приміщенні (так звані жучки), залишаються там, де знімалася така інформація… А коли пристрій просто зламали під час виконання іншого завдання, хто нестиме відповідальність за незабезпечення процесуальної вимоги щодо його збереження до вироку суду за конкретним кримінальним провадженням?

Гадаю, усім зрозуміло, що зобов’язати оперативні підрозділи зберігати технічні засоби, які були використані слідчим або оперативними співробітниками під час проведення однієї негласної слідчої дії, і не давати більше можливості працювати з ними іншим слідчим або тому самому слідчому, але для проведення інших негласних слідчих дій до вироку суду — неможливо.

Те саме стосується носіїв інформації — норма КПК вимагає зберігати первинні. Добре. Але ж як бути, коли, наприклад, за результатами двотижневого зняття інформації з транспортних телекомунікаційних систем слідчий має лише 15 с розмови підозрюваного, що стосується справи? Викопіювання робити не можна, і кілометри плівки мають зберігатися у прокурора як додатки до надісланого йому протоколу. Заплющити очі на це неможливо, бо згідно з вимогами ч.3 ст.266 КПК «носії інформації та технічні засоби, за допомогою яких отримано інформацію, можуть бути предметом дослідження відповідних спеціалістів або експертів». І захисник поставить слідчого в дуже незручне становище, якщо раптом зажадає дослідити ці носії і технічні засоби. Я навіть тут не згадую про те, що інформація про такі засоби, про форми й методи їх застосування сама по собі, навіть без прив’язки до конкретної справи, становить державну таємницю.

Ці проблеми сьогодні не можуть бути розв’язані практикою. Вони повинні бути врегульовані законом.

— Я так зрозумів, що адвокат, вивчивши у справі лише аспекти дотримання вимог таємного діловодства та використання техніки, іноді здатен звести нанівець результати негласних слідчих дій. Що ще порадите йому дослідити в матеріалах у зв’язку із застосуванням щодо клієнта негласних методів здобування інформації?

— Я б не ставив так запитання — воно звучить дещо провокаційно. Хоч я й викладаю в Академії адвокатури, наша розмова адресована не тільки захисникам, а й слідчим, прокурорам, суддям. Дотримання встановленої процесуальної форми є однією з гарантій дотримання прав та інтересів усіх учасників кримінального судочинства. Тому, формуючи матеріали кримінального провадження, той самий слідчий чи прокурор повинен уникати можливих порушень процесуальних вимог.

І слідчий, і прокурор, який здійснює процесуальне керівництво, і захисник, і суддя у зв’язку із використанням інформації, отриманої під час проведення негласних слідчих дій, мають переконатися (хтось забезпечити, а хтось перевірити):

- чи уповноваженою особою прийняте рішення про проведення негласної слідчої дії;

- чи уповноважена особа дала дозвіл на її проведення;

- чи пройшов цей дозвіл погодження з прокурором, який здійснює процесуальне керівництво даним досудовим розслідуванням (він один і несе відповідальність).

Далі за документами, що складаються у зв’язку з дорученням на проведення негласної слідчої дії, треба відстежити ланцюжок надання повноважень: коли, ким, як, в якому порядку призначено конкретного виконавця цих дій. Бо саме він, такий виконавець, отримав права слідчого. Саме він, а не інша особа повинен скласти протокол і нестиме відповідальність у разі порушення процесуальної форми.

Тут ще варто звернути увагу на те, що інструкція дещо відступає від загального порядку і правил складання протоколу, передбачених КПК. Зокрема, її п.4.5 зазначає: «Виконавець щодо складання протоколу про проведення негласної слідчої (розшукової) дії визначається керівником уповноваженого оперативного підрозділу, який проводив такі дії». Не може проводити захід одна людина, а складати протокол — інша! Якщо ж керівник підрозділу своїм рішенням призначив іншого співробітника, не того, хто проводив негласну слідчу дію, то такий керівник, який формально виконав припис інструкції, водночас фактично порушив вимоги КПК.

Насамкінець також варто перевірити дотримання процедури передання протоколу від особи, яка проводила негласну слідчу дію та складала протокол, до прокурора чи слідчого, котрий давав доручення. Так би мовити, по зворотному ланцюжку уповноваження.

— І наостанок, враховуючи, що нас читають судді, адвокати, працівники правоохоронних органів, що б ви їм побажали?

— Усе нове, що виводить людей із зони комфорту, змушуючи змінювати власні звички, у тому числі професійні, наражається на невдоволення. Не став винятком і КПК 2012 р. Критикувати цей документ можна було на стадії підготовки проекту. А сьогодні це закон, який необхідно виконувати, не допускати порушень і водночас шукати правильні виходи зі складних ситуацій, що виникають на практиці. І допомогти практикам мають науковці й законодавці. Юристам добре відомий вислів: «Закон не догма, а керівництво до дій». Але діяти треба по закону.

Информация о материале

Опубликовано: 20 января 2016